Ми з сином живемо вдвох майже 2 роки. Звісно, син не пам’ятає свою маму, оскільки був дуже маленький, коли дружина пішла.
Я можу зрозуміти, що можна розлюбити чоловіка, втомитися від “битовухи”, в другий/ третій / четвертий раз закохатися … Але кинути свою дитину? .. Гаразд, кинула, і чорт з нею …
Жили ми чоловічою компанію разом 2 роки. Перетворили свій будинок за цей час у “чоловіче лігво”.
Особливо не парилися з шкарпетками – могли надіти злегка порвані, або різного кольору. Хто помітить, якого відтінку темні шкарпетки? Головне, що чисті і не смердять. Правда ж?
Фіранки я останній раз виправ рік тому, коли вони були сірого кольору. Повісити назад так і не встиг. А потім … Ну яка різниця: є фіранки на вікнах чи ні? І так в усьому: бардаку не було, але і затишку вдома теж як би не було …
Всі рослини зів’яли … Чайник я так і не зміг нормально відтерти. Тому він час від часу вкривався маленькими крапельками жиру.
***
Півроку тому став зустрічатися з однією жінкою. Симпатична, гарненька … ну знаєте … та сама …
Дитині я не говорив, що зустрічаюся з жінкою, та й маленький він ще … Все одно б не зрозумів. Ми з жінкою вирішили, що зійдемося, спробуємо разом пожити – подивимося, чи вийде з цього щось. Але самим непростим було донести до сина думку, що вдома у нас ще буде жити тітонька.
Пішли всі разом в кафе. Син їв своє улюблене морозиво, а я доносив дитині думку, що “Ось ця тітонька якийсь час поживе з нами разом”. Син нічого не відповів, але покосився на “ось цю тітоньку” дуже недобре.
***
Вихідні. За суботу у нас з’явилися на вікнах фіранки, а на столі скатертина. Чайник заблищав, сковорідки теж виявилися нормально відмитими …
Потихеньку будинок став наповнюватися не тільки порядком, а й затишком. У неділю ввечері всі разом сіли їсти, на підвіконні стояли квіти. Вдома пахло випічкою.
Син доїдає останній шматок і видає: “Гаразд, тато, нехай залишається … Вона начебто нічого”.
***
Ось так і живемо тепер з “тітонькою, яка начебто нічого”
