У суботу ми приїхали на дачу раніше, ніж зазвичай, і я ще від хвіртки почула з лазні чужі голоси.
– Мати когось привела, чи що? – тихо промовив Єгор.
Ми переглянулись і пішли до хати.
Цю лазню ми із чоловіком робили півтора року. Єгор сам клав піч, обпік руку, шрам залишився, білий, схожий на кому. Я тягала дошки, притримувала вінці, вечорами фарбувала вагонку.
Продали «копійку» Єгора, я не купила собі пальта, ходила у старій куртці, ми відмовилися від відпустки. Зате ось лазню зробили…
І яка то була лазня! Усі сусіди заздрили.
***
Двері лазні були відчинені. На гачках висіли чужі рушники, рожеві, з кистями, що пахли чимось квітковим і нудотним.
У передбаннику сиділа Жанна Аркадіївна, моя свекруха, і подруга її Валя. Обидві у простирадлах, обидві розпарені, на столі – термос, бублики, нарізаний лимон.
Жанна Аркадіївна – жінка струнка, висока, з дрібною хімічною завивкою, підфарбованою рудим.
Вона завжди говорила, сюсюкаючи – “лазенька”, “грошики”, “синочок”. І при цьому дивилася повз мене, поверх голови, наче я – деталь інтер’єру, яку можна не помічати.
– О, Риммо! – усміхнулася Жанна Аркадіївна. – А ми тут у лазні паримося. Я ж теж вклалася, як-не-як, маю право. Валя поважно кивнула.
Я стояла, дивилася на чужі рушники на своїх гачках, на шльопанці Валентини, акуратно виставлені біля порога, на лимон на моїй тарілці. Хотілося сказати багато, але я стрималася.
– Жанно Аркадіївно, наступного разу попереджайте, – попросила я. – Це наша лазня.
Вона кивнула і підібгала губи. А потім Валя раптом зазбиралася, полізла за сумкою, одяглася і незабаром пішла. Трохи згодом поїхала і свекруха.
Після їхнього від’їзду я вимила передбанник, потім довго сиділа на сходах ґанку. І думала, чому чужі рушники висять на моїх гачках?
Чому взагалі свекруха вирішила, що може приїжджати сюди, коли їй заманеться та ще й подруг запрошувати? І тут же обсмикнула себе: нісенітниця, один раз, що вже тут.
За тиждень Жанна Аркадіївна зателефонувала Єгору.
– Синку, а в суботу лазня вільна? – Діловито поцікавилася вона.
Лазня була вільна, і ми дозволили їй попаритися.
– Ну ось, – подумала я, – зрозуміла жінка. І слава богу.
Але не тут то було.
***
Наступного разу свекруха знову приїхала без попередження. З двома подругами. Я зайшла, коли вони вже парилися. Жанна Аркадіївна висунулася з парної, розпарена, задоволена:
– Риммо, ти не проти? Ми ненадовго. Дівчаткам показати хотіла.
Ну і що тут поробиш? Не виганяти ж. Єгор димів біля паркану, я підійшла, стала поруч.
– Звідки у неї ключ від дачі? – поцікавилася я.
Він видихнув дим убік і трохи схилив голову.
– Я дав. Ну, щоб образ і лайки не було. Думав, раз на місяць заїжджатиме, нічого страшного.
Взагалі, я тоді не на свекруху розлютилася, а на нього. Вперше за все наше спільне життя мені захотілося розвернутися та поїхати самій. Але натомість я сіла на лаву, зчепила руки на колінах і довго дивилася на лазню.
На нашу лазню, де зараз парилися люди, яких ми не запрошували.
– Забери ключ, – сказала я. – Сьогодні ж.
Єгор забрав. Хоча перед цим була сцена, звичайно. Жанна Аркадіївна подивилася на сина впритул, і голос у неї став тоншим:
– Ти що, синку, рідну матір женеш?
– Я не жену, – Єгор був спокійний, – але якщо ти не розумієш по-людськи, доводиться ось так.
– А по-людськи – це як?
– Запитувати треба! – пробурчав чоловік.
– Я повинна питати, чи можна мені до сина приїхати? – Підійняла брови Жанна Аркадіївна.
– Так, – втрутилася я, – особливо, якщо сина тут немає.
Взагалі, свекруха нам і справді допомагала грошима. Але ця допомога була мікроскопічна.
– Це наша дача й наша лазня, – повторила я.
– Ваша? – Усміхнулася свекруха, змірявши мене поглядом.
– Так, наша. Якщо бажаєте, я покажу документи.
Вона відмахнулася, а я вирішила, що таки знайду документи на дачу і при нагоді покажу їй.
***
Того вечора сусідка Люда зайшла за сіллю. Ми розмовляли на ґанку. Люда говорила багато й швидко, наче боялася, що її перервуть.
Вона розповіла, що її свекруха теж здивувала. Спочатку приїжджала до них у вихідні, а потім здала свою квартиру і переїхала до них жити.
– Поки не виставила – життя не давала, – Люда махнула рукою. – Шкодувала потім, що відразу так не зробила.
– У нас інше, – подумала я. – У нас людина просто територію мітить. І вважає, що має право нахабніти по замовчуванню.
***
Декілька тижнів усе було спокійно. А потім однієї з п’ятниць я знову поїхала на дачу, одна, без Єгора. Під’їхала, вийшла із машини. З лазні йшла пара, а голоси, чужі, веселі, гучні, розносилися ділянкою.
Мені здалося, що я сплю і кілька разів перевірила реальність. Ущипнула себе, помацала траву, підстрибнула, але не злетіла. Голоси нікуди не зникли.
– Звідки в неї ключ, цікаво? – Сердито подумала я, підходячи до лазні.
А потім згадала, що кілька разів свекруха до нас заходила, та і Єгор до неї їздив. Вона могла зробити зліпок та зробити новий ключ.
Двері були прочинені, і я побачила, що в передбаннику сидять три незнайомі жінки. На столі лежали бублики, банка меду, по чашках розлитий чай. Жанна Аркадіївна господарювала, наливала чай, різала лимон, розповідала якісь байки зі свого життя.
Мене ніхто не помічав. А я… Я чула кожне слово.
– Це наша сімейна лазня, – говорила свекруха. – Я будувала, вкладалася. Єгор допомагав, звичайно, руки у нього золоті. Але без мене ніякої лазні б не було. Я йому так і говорю, і він погодився.
Я повернулася і пішла до машини. Дістала із сумочки документи на дачу, та всі чеки, які знайшла після останнього візиту свекрухи, та так і возила з собою у папці. І знову пішла до лазні.
Зайшла в передбанник, і всі дружно ойкнули. А свекруха раптом густо почервоніла, чого з нею ніколи не було.
– Е… Римма… – вона спробувала посміхнутися. – Е… ми тут… Е… Єгор…
– Жанно Аркадіївно, – почала я, – ви кажете подругам, що будували цю лазню. Давайте перевіримо.
Я відчинила папку, витягла перший чек.
– Ось, дивіться. Дошка, вагонка, брус. Ось чеки. Ми з Єгором купували на наші гроші. Далі… Цегла, суміш, двері. Знову ж таки, всі матеріали ми закуповували на свої. Піч Єгор клав сам.
– Далі, – продовжила я. – Покрівля. Утеплювач. Вікно. Бак для води. Труби. Вентиляція…
Чеки лягали на стіл один за одним.
– А ось документи на дачу, – я витягла з папки останній аркуш паперу, – вона належить Єгору, а в мене тут є частка. А ось вас тут нема!
– І вашу появу, з огляду на те, що ви якимось чином дістали новий ключ, можна розцінювати, як вторгнення у приватну власність!
Я посміхнулася і після паузи продовжила:
– Цей ключ можете залишити собі, якщо хочете. Але я поміняю замок.
Усі примовкли. Свекруха злякано подивилася на мене. Я дістала телефон, набрала майстра, і плечі свекрухи трохи напружилися. Вона, мабуть, думала, що я дзвоню в поліцію.
Вона сиділа нерухомо, тонкі пальці вчепилися в край простирадла. Подруги не дивилися на неї, дивилися в стіл, у стіни, куди завгодно, тільки не на Жанну Аркадіївну, яка хвилину тому розповідала їм, як збудувала лазню.
– Риммо, – промовила вона нарешті, – ти що це, при людях…
– При людях, – кивнула я, – ви ж при людях розповідали, що будували лазню? Ось і я при людях даю спростування.
– Вийди, – попросила свекруха і важко зітхнула, – ми одягнемося.
Хвилин за десять вони поїхали.
***
Жанна Аркадіївна перестала їздити до нас на дачу. Всім зустрічним-поперечним вона розповідає, що невістка її «вижила», «ганьбила при людях».
Ті, хто сидів тоді у передбаннику, мовчать. Валя, кажуть, при Жанні Аркадіївні тему лазні більше не порушує.
Нарешті ми видихнули, бо більше ніхто не вдирається без дозволу “попаритися”.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
