Рада, що доньці затишно в моєму домі, але дуже хочеться, щоб вона вже переїхала і жила окремо, бо я теж хочу пожити для себе.
Я виховувала дочку одна, бо чоловік одразу після її появи раптом вирішив, що ще не дозрів для дітей, тому зібрав речі та пішов у “захід сонця”.
Мені доводилося напружуватися щосили, щоб купити квартиру, де в дочки буде своя кімната, щоб вивчити її, давати їй усе, щоб на тлі інших дітей вона не почувала себе обділеною.
Працювати доводилося дуже багато, тож на особисте життя часу не було. Тож моїм останнім чоловіком був мій чоловік, як би сумно це не звучало.
Я завжди хотіла завести кота, навіть спробувала, але в дочки виявилася страшна алергія, тому довелося терміново шукати для котика добрих господарів.
Двадцять три роки я жила не для себе, я була повністю занурена в роботу та життя дочки, змогла не лише її забезпечити, а й вибудувати довірчі стосунки.
Я чекала, що ось дочка вивчиться в університеті, влаштується на роботу і впурхне у своє доросле життя, а я нарешті зможу розслабитися і пожити для себе, але поки що нічого не віщує її переїзду.
Вона працює, отримує гроші, на оренду житла їй вистачить, але вона не поспішає. Каже, що вдома так добре та затишно, що їй і їхати не хочеться.
Вечори вона проводить зі мною, якщо я затримуюсь, вона дзвонить і переживає, чи все нормально, у вихідні вона або допомагає мені по господарству, або намагається кудись мене витягти.
Одна я нікуди не ходжу, тому що дочка постійно вклинюється “ти куди? я з тобою”. А я не можу якось м’яко їй натякнути, що її в моєму житті й так надто багато.
Натяками говорила, але вона їх не розуміє, а натякати ще прозоріше мені соромно, я одразу починаю почуватися поганою матір’ю, яка намагається відв’язатися від рідної дитини.
Навіть до психолога вже ходила, де мені розповіли, що дочка не пройшла сепарацію від мене. Там мені пояснили, що є ще нагода, що і без моїх якихось жорстких заходів дочка зможе від мене відокремитися.
Начебто до двадцяти п’яти років самостійна сепарація від батьків вважається нормальною. Тож мені порадили не напружуватися, все само прийде.
А я хочу, щоб воно прийшло якнайшвидше, бо час минає, а я жити для себе так і не почала, та й доньці час вибиратися зі свого кокона і думати про створення власної родини.
Тільки поки я не бачу жодних ознак того, що дочка скоро щось усвідомить і з’їде, а сказати їй про це прямо я боюся, бо вона може вирішити, ніби я її не люблю і хочу її сплавити.
Дочку люблю, але хочу вже якоїсь свободи, бо мене дістав цей марафон, який я біжу з розлучення. Хочеться вже видихнути та пожити собі, бо потім підуть онуки й знову мені буде, ким займатися.
Іноді в голові б’ється думка, що я погана і неправильна мати, тому що тисячі мам мріють про такі стосунки зі своїми дітьми, які у нас із дочкою, а я мрію і чекаю, коли ж вона з’їде і я залишуся сама.
Але бажання пожити одній все одно сильніше. Я хочу, щоб дочка переїхала, сподіваюся, що найближчі пів року вона сама до цього додумається, зрозуміє мої натяки, інакше доведеться діяти жорсткіше, чого не хотілося б, але це для спільного блага.
