Раджу, щоб дівчата молоді добре думали, що вибрати, сім’ю чи кар’єру.

Я прожила з чоловіком 17 років, у нас народилися троє дітей: два сини та донька. Коли дочка народилася, ми розійшлися. Він зраджував, я втомилася від цього, коротше я так вирішила.

Я в жодному разі не шкодую про це, хоча стосунки підтримуємо, з дочкою спілкується (хоча чоловік жадібний і матеріально майже не допомагає). Дочці вже 17 років, синам одному 32, а другому 29. Вони обидва працюють, мають сім’ї. Дочка навчається у школі, їй наступного року вступати. Ми з нею живемо удвох.

Я працювала, але стажу великого не маю, троє дітей таки. Не було постійної роботи (хоча освіта вища). Це пов’язано з роботою колишнього чоловіка, його постійно призначали на нові місця роботи, відповідно, і я з ним переїжджала, робила все щоб він міг розвиватися.

При розлученні він сказав мені: “У тому, що в тебе немає постійної роботи та стажу, ти сама винна, треба було дбати про це. Мало що, дітей виховувала. Он інші займалися кар’єрою” (це його теперішня дружина). Ну, загалом, я залишилася на бобах!

За спеціальністю не влаштувалася, працювала у різних місцях, часто без оформлення, головне, щоб платили нормально. І ось, до пенсії рік, ситуація сумна. Зараз не працюю, влаштуватися, думаю, можна в моєму віці у нашому невеликому місті лише прибиральницею, допомагає матеріально старший син, але це в обмін на моралі «непрактичної, недолугої матері».

Я не дурна жінка, раніше, навіть кажуть, розумна була! Так от, бути залежною матеріально від сина, це навіть не можу слів підібрати. Хоча дякую йому, що поки що не кидає. Але виходу нема. Жити треба й доньку підіймати. Ось так.

Пишу це не для того, щоб хтось пораду дав. І щоб дівчата молоді міцно думали, що вибрати, сім’ю чи кар’єру. Але я, мабуть, і справді, не дуже розумна, проте я не шкодую, що обрала сім’ю. І так, я не з тих енергійних, хто все встигає як по телевізору, і сім’ю, і кар’єру зробити.