Раз пішов, то дітей з собою бери

Настя спробувала закрити очі, але сльози не давали — Люблю. Як так? За що? Тут же їй згадалися слова бабусі Марії про невдячності чоловіків, яких люблять. —

Сама винна, любиш сильно, прощаєш. Шматок побільше в тарілку кладеш, а він все одно там де солодше голову поверне. І повернув приїхала в село вчителька.

Молоденька, висока і тоненька немов билина. Начитана. І мова така ж тонка, співуча. Спочатку все в клубі по суботах лекції читала на міські теми.

Андрюша після однієї такої лекції проводив вчительку до дому і захопився. У дивину. Новеньке. Що там Настя з її важким після трьох дітей пухким тілом, величезними надутими від роботи руками, сережки ще ці півмісяцем в вухах. Тут інше. Піднесене чи що.

Легке, повітряне, ручки білі, ніжні. Шкіра гладка, прозора. І ім’я у неї Любов сам не посмів сказати, що захопився, розлюбив і додому не повернеться. Маму свою умовив сходити до дружини, в очі подивитися.

Настя ніяково повернулась, і синок прокинувся, хоче їсти. Довелося повернутися назад і заспокоїти сина. Чекати світанку було неймовірно довго.

Роботи по дому накопичилося більше, ніж впоратися. Насті хотілося якомога швидше піднятися і забутися в справах. А вітер вив в трубах, розкидав все, що траплялося на шляху, наганяючи ще більшу тугу.

В обід прийшов Андрій. На хвилину Насті здалося, що нічого не змінилося. Вона вже за відпрацьованою звичкою підійшла до печі і раптом опустила руки з рушником. -Я це — почав Андрій, — мені деякі речі потрібно забрати.

Багато не візьму, кімнатка маленька. Зимове доведеться залишити поки. — Добре, — Настя раптом трохи обм’якла, — зимове Світланкине заверну і в шафу приберу, а Даринки віддати треба буде, їй в наступному році вже мала буде, коли ще Іванко підросте.

Андрій зніяковів, переминаючись у власному будинку з ноги на ногу, і мимрив далі. — Кожушок мій — І кожушок твій заверну, але до зими. Обживешся — вернеш.

-Дівчаток збирати? Стіл для школи забереш відразу? — Який стіл? — оторопів Андрій. — Як який? Для школи, де дочки уроки у вас будуть робити. — А при чому тут Світлана з Дашею? — Як до чого? Сім’єю ми були-жили, діти загальні.

Так і тепер поділимо порівну: вас двоє — вам старших двох дочок виховувати, а я жінка, яку залишив чоловік, мені синочок, його годувати треба, молоко треба.

Чоловік зблід, але від дочок не посмів відмовитися. Настя, як і обіцяла, зібрала дитячі речі до неділі, і як б не тремтіло материнське серце, відправила з батьком в новий будинок, точніше в нову кімнату, знімала вчителька біля школи.

Перший тиждень Настя все сиділа біля вікна. Дівчата зі школи відразу до матері. Вона їх нагодує, форму попере і назад зі словами відправляє: — Чим більше в тій хаті жити будете, тим швидше додому повернетеся.

Старша дочка Світлана відразу зрозуміла, що робити треба — кмітлива дівчина. Через місяць Андрій привів дітей з усіма речами назад додому, а сам на ганку сів задумливо.

Настя не вийшла. Увечері пішла корову доїти, подивилася на нього і сказала все, що хотіла і не хотіла. На цьому і залишила. Пробачила. З тих пір Андрій, як кажуть в селі, більше всіх свою дружину — єдину і справжню любить — навіть розлучитися не встигли толком. І на інших навіть не дивиться.