– Слухай, я, мабуть, таки з’їжджу, – пробурмотіла Кіра, не дивлячись на співрозмовника. Вона нервово смикала край серветки, перетворюючи її на м’яту грудку.
– Куди? – Макс відірвався від екрану, де беззвучно крутився якийсь ролик, і дивився на неї. – У це твоє… місто? Ти ж казала, що там давно все не твоє.
– Не моє, – погодилася Кіра. – Але ж мама… Вона ж не вибирала, де жити. Просто залишилася там, бо звикла. І я… я обіцяла дзвонити. А потім телефон змінила і навіть не подумала, що треба повідомити. Розтяпа…
Макс хмикнув, ніби хотів сказати щось про “дорослі люди, самі розберетеся”, але стримався.
– Ну, з’їзди на вихідні. У тебе відпустка на носі. А так, два дні – і назад.
– Два дні, – повторила Кіра, ніби перевіряючи, скільки в цих словах ваги. – А раптом…
Вона не стала домовляти. Макс не любив розмов про «раптом». Він взагалі не любив, коли минуле починало голосно стукати у двері.
…Кіра поїхала за три дні. Не потягом, як хотіла спочатку, а автобусом – так здавалося простіше: сів, уткнувся у вікно, не треба ні з ким знайомитися, не треба пояснювати, чому очі червоні.
За вікном тяглися сірі поля, рідкісні заправки, вказівники з назвами, які нічого не означали. І тільки коли автобус в’їхав у місто, всередині несподівано все стислося.
Місто було не те, що у її спогадах. Там воно було маленьким, затишним, із запахом свіжого хліба та криками дітей у дворах. Насправді воно стало якимось втомленим.
Фасади будинків потемніли, ятки біля зупинки змінилися мережевими магазинами, а на місці старого скверу тепер було паркування.
Але дещо залишилося: шкільний паркан, що покосився, вицвілий плакат на стіні, запах вогкості, який ні з чим не сплутаєш…
Біля під’їзду їх п’ятиповерхівки стояла жінка років п’ятдесяти у темному пуховику та в’язаній шапці. Вона дивилася в одну крапку, ніби намагалася роздивитись у повітрі щось важливе.
Плечі в неї раптом затремтіли, вона закрила обличчя руками і заплакала – не театрально, а як плачуть, коли сил більше немає.
– Тьотю Галю? – голос Кіри здригнувся. – Що трапилося?
Жінка підійняла почервонілі очі, наче тільки зараз помітила її.
– Кіро… – видихнула вона. – Ти приїхала…
– Так, – Кіра ніяково переступила з ноги на ногу. – Ось… Хотіла… просто зайти. Мамі не дзвонила – думала, сюрприз зробити.
Тітка Галя похитала головою, і в цьому жесті було стільки гіркоти, що Кіра одразу зрозуміла: сюрпризу не буде.
– Інс.ульт, – сказала жінка, витираючи сльози рукавом. – Ще навесні трапився. Вона… Лежала довго… Ми тут усі… по черзі. Хто суп принесе, хто посидить. А ти… – вона затнулась, ніби хотіла додати щось різке, але потім тільки зітхнула. – Гаразд, не зараз.
Кіра відчула, як земля йде з-під ніг. Сумка з покупками – коробка цукерок, пакет соку, шарф – вислизнула з рук і глухо гупнула на асфальт.
– Навесні? – перепитала вона, не розуміючи слів. – Але ж я… я збиралася. Просто робота, часу нема, потім відпустку перенесли…
– Робота, – сухо повторила тітка Галя. – У всіх робота. А вона все чекала, ще коли була здорова. Щовечора біля вікна сиділа, казала: «Кірочка подзвонить, Кірочка приїде». Ми дзвонили… А твій телефон не відповідав. Номер змінила?
– Так… – прошепотіла Кіра. – Старий вкрали. А новий… я нікому не сказала. Думала, напишу потім. Все разом.
– Потім, – луною озвалася тьотя Галя і зітхнула. – Ходімо. Там все вже. Прощання було. Але ти… зайди. Просто подивися. Що вже тепер…
Кіра йшла знайомим під’їздом, а здавалося – чужим. Ліфт пах старою фарбою і чимось кислим, кнопки були стерті, на стіні хтось вивів маркером: «Пробач, я не встиг».
Вона зупинилася на секунду, дивлячись на ці слова, і раптом відчула, як її накриває глуха, зла образа – не на когось, а на саму себе. На цю безглузду звичку відкладати, на це «потім», яке завжди здається таким близьким…
Двері в квартиру були прочинені. Зсередини тягнуло запахом ліків і старого дерева – той самий запах, що вона стільки років намагалася забути.
У передпокої стояла сусідка знизу, тітка Олена, у старому халаті та капцях. Побачивши Кіру, вона сплеснула руками.
– Господи, Кіро! Нарешті! А ми вже думали, ти й не згадаєш…
– Я… – почала Кіра, але голос зірвався.
– Нічого, нічого, – швидко промовила тітка Олена. – Заходь. Тут… все як було. Адже вона нічого не викидала. Навіть твою стару куртку у шафі тримала. Казала: «Кірочка повернеться – їй знадобиться».
Кіра зробила крок усередину, і підлога рипнула під ногою – так само, як у дитинстві. У кімнаті на спинці стільця висів мамин фартух – у клітку, з плямами, що вигоріли.
На столі стояла чашка з недопитим чаєм. Поруч розкрита книга, закладка на середині. Наче мама щойно вийшла на кухню за печивом і зараз повернеться.
“Зараз повернеться”, – повторила про себе Кіра, і ця думка була такою нестерпно простою, що вона раптом засміялася – коротко, гірко, майже істерично.
– Ну й недолуга ж ти, – шепотів внутрішній голос, а вона й не сперечалася…
…За тиждень до поїздки Кіра стояла в аптеці, нервово поглядаючи на годинник.
Їй треба було забрати замовлення, а потім встигнути на зустріч. Перед нею в черзі була жінка років шістдесяти, зі втомленим обличчям та пакетом із супермаркету. Вона довго пояснювала фармацевту, які пігулки потрібні, плуталась у назвах, перепитувала.
– Вибачте мені, – раптом обернулася вона до Кіри. – Я так хвилююся. Мама у лікарні, а я все забуваю. То одне, то інше…
– Нічого, – машинально сказала Кіра. – Все нормально.
– Дякую, – жінка кивнула, ніби ці два слова були для неї важливіші за будь-які ліки.
Коли жінка пішла, Кіра раптом відчула, як усередині щось стискається. Вона згадала, як мама раніше завжди казала:
– Головне – не поспішай. Якщо поспішаєш – обов’язково щось забудеш.
І тепер вона стояла в цій аптеці і розуміла, що забула найважливіше – подзвонити.
Увечері, коли гортала стрічку в телефоні, раптом зупинилася на фото маминого вікна – старе, ще дворічної давнини, коли вона приїжджала «на вихідні». Натиснула «видалити» і одразу пошкодувала…
А вранці Кіра сиділа в офісі, пила каву, що охолола, і дивилася у вікно. Поруч присіла Настя, колега, яка завжди все знала про всіх.
– Ти чого така тиха? – спитала вона.
– Та так… – знизала плечима Кіра. – Просто думаю з’їздити до мами. Давно не була.
– Ну, так з’їзди, – легко сказала Настя. – Вихідні ж.
– Там все складно, – зізналася Кіра. – Вона переживає, а я… не вмію її заспокоювати. Бурчатиме знову, а я не люблю…
Настя хмикнула.
– Ну, мами, вони такі – люблять побурчати. Знаєш, моя бабуся пішла із життя, поки я «збиралася». Все думала: ось закінчу проєкт, ось буде відпустка, ось куплю їй подарунок…
– А потім виявилось, що подарунок уже не потрібний. Так що… якщо можеш – їдь. Навіть, якщо просто на два дні.
Кіра тоді кивнула, й нічого не відповіла. А ввечері знову гортала квитки і знову відкладала…
…Три роки тому все здавалося таким простим. Кіра тоді сиділа на кухні, а мама дивилася на неї з тривогою, ніби вже знала, що зараз станеться щось непоправне.
– Ти впевнена? – тихо спитала вона. – У столиці важко. Орендована квартира, метро, черги… Ти звикла до тиші.
– Переживу, – відрізала Кіра. – А тут я звикну до того, щоб бути «тією, що не спробувала». Я не хочу. Я хочу спробувати.
Мама помовчала, потім підвелася, підійшла і обійняла її міцно, так, що стало важко дихати.
– Гаразд. Якщо ти так вирішила… Тільки, будь ласка, дзвони. Хоч раз на тиждень. Мені цього вистачить.
– Буду, – пообіцяла Кіра. І навіть сама в це повірила.
Вона поїхала того ж вечора – з рюкзаком, пакетом пиріжків (на перший час) і твердою впевненістю, що через пів року все налагодиться.
Перші місяці правда здавалися обнадійливими: нова робота в кав’ярні, орендована кімната у гарної бабусі, яка годувала її оладками, перші гроші, які вона сама заробила.
Кіра писала мамі повідомлення: «Все добре!», «Знайшла класне кафе!», «Тут такі кльові люди!». І навіть дзвонила – інколи.
А потім життя почало підкидати дрібниці, які складалися у велику втому: бабуся захворіла, кімнату довелося терміново звільнити.
На роботі розпочалися конфлікти з менеджером, телефон вкрали разом із гаманцем, і на новий не було грошей цілий тиждень.
Кіра купила дешевий апарат, поставила новий номер і забула написати мамі. Спочатку думала: «Ось розберуся – одразу напишу». Потім: «Вона хвилюється, зайвий раз не турбуватиму». А потім просто… плюнула.
І ось тепер вона стояла в маминій квартирі, дивилася на чашку з недопитим чаєм і розуміла, що потім уже не настане…
…Увечері Кіра все-таки пішла на міський цвинтар. Це трохи дивне місце: рівні ряди надгробків, однакові хрести, пластикові квіти, які не в’януть, і тиша, що порушується тільки шумом траси вдалині.
Могила була акуратна, – видно, що свіжа. На хресті висіла табличка з маминим ім’ям та датами. Кіра сіла навпочіпки, провела рукою по холодному каменю.
– Пробач, мамо, – прошепотіла вона. – Я стільки всього хотіла тобі сказати… І стільки не сказала. Не встигла…
Вітер ворушив сухі травинки, десь далеко гудів автобус. Кіра заплющила очі і раптом почула мамин голос – не наяву, а так, як він жив у її пам’яті:
– Ти тільки не забувай, що ти не одна. Навіть якщо здається, що весь світ проти тебе, я тут. Я завжди тут.
Сльози котилися по щоках, і Кіра не витирала їх. Вона сиділа довго, поки не почало темніти, поки ліхтарі не спалахнули один за одним, як маленькі маяки в темряві.
Коли вона нарешті встала, ноги заклякли, спина нила, але всередині стало трохи тихіше. Не легше – тихіше. Наче частина провини осіла на цю землю, змішалася з пилом, стала частиною чогось більшого, ніж вона сама…
…По дорозі додому Кіра зайшла в ту саму кав’ярню, де дивовижно пахло. Купила філіжанку кави і стояла біля прилавка, дивлячись, як пара підіймається вгору.
– Важкий день? – спитав бариста, молодий хлопець із втомленими очима.
– Дуже, – чесно зізналася Кіра.
Він кинув погляд на її жалобне вбрання, й зрозумів все без слів.
– У мене дід два роки, як пішов. Все думаю – треба було частіше заїжджати. А тепер уже пізно.
– Так, – тихо сказала Кіра. – Пізно.
Вони помовчали, і в цій тиші було більше розуміння, ніж у будь-яких довгих розмовах.
Вдома вона дістала з сумки коробку цукерок і поставила її на стіл – туди, де раніше завжди стояла ваза з квітами. Потім сіла на стілець, обхопила себе руками і довго дивилася у темряву за вікном.
Завтра треба буде поговорити з тіткою Галею, дізнатися, що робити далі. Потрібно розібрати мамині речі – акуратно, без поспіху. Може, навіть залишити фартух – той самий, у клітку.
І ще, треба буде написати всім, кому обіцяла. Зателефонувати тим, хто чекав. Тому що «потім» – це пастка, в яку вона вже одного разу потрапила…
Кіра зітхнула, встала, пройшла по кімнаті, торкаючись знайомих речей, ніби перевіряючи, що вони справжні. І вперше задовго відчула, що вона повернулася додому.
Не туди, де все ідеально і легко, а туди, де її пам’ятають. Де на неї чекають – навіть, якщо вже не можуть сказати про це…
Пишыть в коментарях, що ви думаэте з цього приводу, ставте вподобайки!
