Ростили сина, душу в нього вкладали, любили, а він вирішив, що краще йому бути зі своєю рідною матір’ю, яка сама в дитячий будинок колись його і віддала.
Ми з чоловіком своїх дітей мати не могли, тож п’ятнадцять років тому всиновили трирічну дитину – хлопчика, який дуже був схожий на чоловіка.
Живемо ми в невеликому містечку, тому шанс був великий, що дитина дізнається, що вона всиновлена, є “добрі” люди, які обов’язково розкажуть.
З цієї причини й не стали робити великої таємниці з всиновлення, сподіваючись, що син все зрозуміє. Щойно вперше він це запитання поставив, а було це у шість років, то ми йому правду й розповіли.
Сина ми виховували так, як виховували б свою кровну дитину. Ніколи йому не згадували, що він не наш, що його мати сама покинула його, жодних розмов про це не було.
Завжди проводили час разом, їздили відпочивати, возили його на змагання, підтримували, раділи перемогам, допомагали з уроками, влаштовували свята.
Звичайно, не все було ідеально, все-таки всі живі люди, у всіх бувають погані дні, конфлікти та непорозуміння, але покажіть мені хоч одну сім’ю, де цього немає?
Але ми досі думали, що наш син, якого ми виростили, якого виховали, буде нашим сином до кінця наших днів.
Тільки все вийшло інакше. На першому курсі він загорівся ідеєю знайти свою рідну матір, хоча раніше про це навіть не казав ніколи.
Ми не стали відмовляти, але й допомогти нічим не могли, нас якось не цікавило, хто вона і де вона. Син почав сам шукати, щось з’ясовувати.
Я в глибині душі сподівалася, що в нього не вийде або він закине цю ідею, бо не бачила жодного сенсу зустрічатися з цією жінкою.
Але він у нас хлопець завзятий, прискіпливий навіть, тому в нього все вийшло. Він знайшов свою біологічну матір, яка продовжувала пити.
З’їздив до неї, поспілкувався, потім приїхав до нас, щоб повідомити, що з університету він відрахувався та приїхав забрати речі. Тепер він хоче жити зі своєю рідною мамою.
У нас із чоловіком не знайшлося, що йому сказати. Чоловік у кімнату пішов, а я сиділа і дивилася, як син збирає речі, цілує на прощання і йде.
Це дуже боляче. Ми його любили, ми його ростили, ми намагалися бути добрими батьками, а виявилося, що непутяща мати з залежністю від міцних напоїв, яка здала його колись у дитячий будинок, йому ближча і рідніша за нас.
Намагалася я синові дзвонити, але він змінив номер, а нового в нас немає. Я знайшла, де мешкає його мати, з’їздила, подивилася з боку на цей занедбаний будинок. Син там намагався щось лагодити.
Він молотком стукає, а у дворі матуся його зі своїми подружками за келихом сидять. Ось навіть і не знаю, чи вона взагалі зрозуміла, що це за хлопець з’явився раптом в її житті?
Нам син не дзвонить, не пише, не приїжджає. Ми з чоловіком про нього намагаємося не розмовляти, не згадувати, бо це дуже боляче.
Ну, що, добре діло ми зробили, дали нормальне дитинство одному покинутому хлопчику. А ось, що так вийшло, то це вже не наша провина.
Але боляче все одно. Потрібні речі його кудись прибрати, кімнату переробити, раз вона більше йому не потрібна, а в мене руки не підіймаються. Все ж таки це мій син, щоб він сам з цього приводу не думав.