Я не хотіла їхати зі своєї рідної країни, але обставини склалися інакше. Мати наполягла на тому, щоб я вивозила сина за кордон. Вона боялася дуже, що рано чи пізно ракета прилетить і до нашого будинку. І хоча в нашому місті було відносно спокійно, я піддалася цьому тиску і поїхала до Польщі.
Там у нас немає жодного родича чи знайомого. Та й сама я ніколи так далеко не їздила. Тому складнощі почалися ще на етапі, коли ми з Ванею лише добиралися до Варшави. Вирішили, що у столиці облаштуватись буде найкраще. Мовляв, більше можливостей. Як я помилялася!
Таких розумних, як я, туди приїхала купа народу. Ми з горем навпіл оселилися в якомусь хостелі. Почали оформляти документи. Потім я одразу ж вирішила шукати роботу. Паралельно намагалася вивчати мову.
Але це давалося мені дуже важко. Ще й малого треба було влаштовувати до школи. А коли я зідзвонювалася з рідними, щоб вилити їм душу, вони лише обурювалися. Мовляв, чого це я скаржуся, адже я за кордоном у безпеці.
Зізнаюся чесно, мене це дуже засмучувало. Мама не розуміла, що перебувати тут неймовірно важко. У нас із сином немає жодної фінансової підтримки. Потрібно вигадати мільйон способів, як викручуватися.
Плюс до всього, живемо у постійному стресі. Дитині переїзд дався дуже тяжко. Син не розуміє, чому ми не можемо повернутися, і не хоче ходити до чужої школи.
Ми вчимо польську разом, але Ваня сильно пручається. Доходить до істерик. Я вже думаю про те, щоб шукати безкоштовного психолога. Просто не витримую!
Тим часом, мій чоловік ніяк нам не допомагає. За місяць після нашого від’їзду він повідомив, що його звільнили. Знаю, що йому теж було несолодко. Довелося погодитись на будь-яку роботу, щоб просто вижити.
Тому я на Діму не тиснула, вірила кожному його слову. Але в якийсь момент чоловік почав говорити, що це я мушу йому допомагати. Мовляв, я за кордоном, у мене все у шоколаді.
Як же він не міг зрозуміти, що я тут не купаюсь у грошах, а щодня шукаю способи, щоб полегшити життя собі та синові? І це мені ще пощастило!
Я познайомилась із однією полькою. У неї українське коріння, і вона якось так сильно перейнялася моєю історією. Разом з нею ми вчимо польську. Вона допомагає також із роботою.
А потім усе стало на свої місця. Мій дядько подзвонив і сказав, що Діма мені зраджує. Як грім серед ясного неба цей дзвінок повернув мене в реальність. Він розповів, що хотів зайти до нас додому днями. Йому треба було якийсь інструмент позичити чи щось подібне до цього. Під’їхавши до будинку, дядько побачив, як мій чоловік заходить в під’їзд обіймаючись із якоюсь дамочкою.
Дядько подзвонив Дімі і спитав, чи вдома той. Чоловік збрехав, що він на роботі. Тоді дядько вирішив довго кота за хвіст не зволікати. Він піднявся і подзвонив до квартири.
“Хто там?” – пролунав голос мого чоловіка за дверима. Переконавшись, що він не схибив, дядько пішов. Декілька днів він думав, чи варто мені говорити. І все ж таки вирішив, що так буде правильно.
Я не знаю що мені робити. Діма все заперечує, каже, що у мого дядька проблеми із головою. Мовляв, він із ним навіть не розмовляв того дня. Але ж я бачила вихідний дзвінок, дядько мені скрін показував!
Чоловік вважає, що я на пустому місці за кордоном божеволію. А коли я говорю, що хочу повертатися, він наполягає, щоб я залишалася із сином у Польщі. Мовляв, так безпечніше.
Чому все це сталося саме зі мною?
