– Вмотався я, Іро! Комарі – просто звірюги, кльова немає, ще й тягнучка на трасі, – Віктор скинув важкий брезентовий рюкзак біля порога і демонстративно розтер поперек.
– Відпочивати завжди важко, – озвалася Ірина з кухні, не відриваючись від нарізки овочів.
– Не те слово! Пацани теж звелися всі. Але душею відпочили, на природі, в суто чоловічій компанії. Без міського галасу.
Він стягнув пропахлу їдким димом куртку, кинув її поверх взуття і грузно пішов у ванну, шльопаючи босими ногами по коридору. Ірина витерла руки кухонним рушником і вийшла до передпокою.
Двадцять п’ять років шлюбу привчили її до одного залізного правила: рибальські речі потрібно відправляти в прання негайно, інакше специфічним амбре багаття смердітиме вся квартира.
Останні кілька років Віктор полюбив такі виїзди. Кожні другі вихідні знаходилася вагома причина: то човен новий треба обкатати, то в Івановича ювілей на базі відзначають, то просто «щука пішла, гріх упускати».
Ірина не сперечалася. Зрештою, коли пташенята підростають і вилітають із гнізда – а їхній син Антон давно жив і працював в іншому місті, – у квартирі стає дуже багато вільного місця.
І іноді це місце хотілося зайняти тишею. Їй здавалося, що чоловікові справді потрібна відтулина. Робота у Віктора нервова, начальник прискіпливий, нехай розслаблюється з вудкою.
Вона підхопила важкі брезентові штани, потягла за лямку рюкзака, перевіряючи, чи не залишилося чогось у бічних відсіках.
Розстебнула кишеню на штанині, щоб витрусити звідти запасні шкарпетки. Пальці натрапили на щільний, складений вчетверо аркуш паперу.
Ірина розгорнула знахідку. Звичайний кольоровий видрук, трохи пом’ятий по краях. Великий шрифт по центру: «Спа-готель “Лісова казка”. Ваучер на заселення. Номер напівлюкс. Двоє дорослих. П’ятниця – неділя. Сплачено».
Унизу стояла підсумкова сума. Сума була чимала. На такі гроші можна було спокійно оновити кухонний гарнітур, про який Ірина просила з весни, і на який у Віктора завжди «не було вільних коштів у сімейному бюджеті».
Та що там гарнітур – вони збиралися відкладати ці гроші, щоб допомогти Антону з першим внеском по іпотеці. Віктор сам казав, що треба затягнути паски.
Шум води у ванній припинився. Ірина сунула аркуш у кишеню домашньої кофти, згребла брудні речі в оберемок і закинула їх у барабан пральної машини. Натиснула кнопку запуску.
Віктор з’явився на кухні за десять хвилин. Свіжий, вмитий, у чистій футболці. Сів на звичайний кухонний стілець біля вікна, потягнувся до чашки, яку Ірина встигла наповнити гарячим чаєм.
– Рибу де сховав? – єхидно поцікавилася Ірина, спираючись на одвірок дверей.
– Та дрібницю одну натягали, – відмахнувся Віктор, відпиваючи з чашки. – Я Колі все віддав, коту його. Чого з нею порпатися? Чистити довше. Та й кістлява вона, ця плотва.
– І справді. Навіщо порпатися.
– Ну, а ти тут як вихідні провела? – миролюбно поцікавився чоловік, намазуючи масло на хліб. – Не сумувала без мене?
– Анітрохи. Генеральне прибирання зробила. Підлогу намила. Чекала ось здобувача з уловом.
– Здобувач втомився, Іро. Сил ніяких немає, – він зітхнув, усім своїм виглядом показуючи крайній ступінь виснаження. – На роботі вичавлюють усі соки, на трасі ці дачники повзуть, як черепахи. Жодного спокою.
Ірина слухала його і відчувала, як усередині розливається дивний, абсолютно крижаний спокій. Жодної паніки. Жодних сліз.
Вона дістала з кишені складений аркуш і кинула його на обідній стіл. Папір спланував прямо під ніс Віктору, приземлившись поряд із сільничкою.
– А що це за улов? Різновид карася? Теплолюбна?
Віктор дивився на видрук. Обличчя його пішло червоними плямами. Він роззявив рота, але слова застрягли десь на півдорозі. Очі гарячково забігали від папірця на обличчя дружини й назад.
– Іро, це… – він заморгав. – Це не те, що ти подумала.
– Та що ти? – Ірина хитро примружилася, не змінюючи пози. – А я подумала, що ти витратив кругленьку суму із нашого спільного бюджету, щоб погріти кістки у джакузі. З кимось другим, дорослим. Чи Коля теж любить спа-процедури у вихідні?
– Це сюрприз! – випалив Віктор, чіпляючись за рятівну думку. – Нам! На річницю! Хотів тобі подарувати!
Ірина пирснула зі сміху. За двадцять п’ять років Віктор так і не навчився брехати спонтанно.
– Вітю, ти на дати подивися. Ти там був з цієї п’ятниці до сьогоднішньої неділі. Річниця у нас у листопаді. Чи ти вирішив забронювати на пів року вперед?
Віктор стиснув щелепи. Пальці нервово забарабанили по краю столу. Рятівна версія впала, не встигнувши до пуття оформитися. Він зрозумів, що спійманий на місці злочину, і звично перейшов у напад.
– Ну, чого ти починаєш? – голос підвів, зірвавшись на скривджені нотки. – Одразу допит влаштувала! Так, їздив! Один! Мені просто треба було видихнути!
– Один у напівлюкс для двох? – Уточнила Ірина без виразу.
– Так! Номерів інших не було! – гаркнув він, знаходячи впевненість від власного крику. – Тобі аби накрутити себе!
– Вигадала якусь бабу, трагедію розвела. Я вдома взагалі перебувати не можу останнім часом!
– Ось як? І хто ж тобі заважає?
– Ти! – Віктор сплеснув руками, ледь не перекинувши чай. – Ти мене зовсім запиляла своїми ремонтами, дачами, каструлями.
– То кран полагодь, то на дачу відвези, то гарнітур їй новий подавай! Я відчуваю себе хлопчиком на побігеньках, якого постійно смикають за ниточки!
– Бідолашний хлопчику, – м’яко озвалася Ірина. – Як же ти страждав увесь цей час?
– Я орю, як проклятий! – не вгамовувався чоловік, надихнувшись тим, що дружина не кричить у відповідь.
– Я маю право на нормальний відпочинок? Хоч кілька днів пожити для себе, щоб мені мозок не виносили списками продуктів та розмовами про іпотеку Антона?
– За наш спільний рахунок? Знімаючи номер за гроші, які ми відкладали синові?
– Знову ти про гроші! – Віктор відмахнувся. – Зароблю я! Я чоловік, я здобувач, я маю право розпоряджатися своїми коштами так, як я вважаю за потрібне!
– У тому й справа, Вітю, що ці кошти – не тільки твої!
– Та яка різниця! – Він відкинувся на спинку стільця. – Ти взагалі бачила себе? Тобі нічого не треба, крім твоїх каструль та розсади. А мені хочеться свята! Життя минає!
Ірина не стала сперечатися. Вона підійшла до столу, забрала видрук, акуратно порвала його навпіл. Потім склала половинки разом і порвала ще раз. Кинула уривки у відро для сміття під раковиною.
– Маєш! Повне право!
– Саме так! – Віктор самовдоволено хмикнув, задоволений, що зміг переламати хід розмови та поставити дружину на місце. – І взагалі, я стомився з дороги. Давай без істерик. Накладай вечерю, а то їсти хочеться.
– Жодних істерик, – миролюбно погодилася Ірина. – Твій брезентовий рюкзак стоїть у передпокої. Збирай інші речі.
– У сенсі? – Він гнівно підвівся. – Ти що надумала? Ти мене виганяєш? Через якийсь папірець?
– Через напівлюкс! – відрізала Ірина. – Через брехню. І через те, що ти навіть вудки забув намочити, рибалко.
– Тільки біля вогнища постояв перед від’їздом, щоб димом пропахнути. Іди, Вітю. Видихай далі. Твій сюрприз вдався.
– Та ти на старості років з глузду з’їхала! – Віктор схопився, ледь не перекинувши стільця. – Це і моя квартира теж! Нікуди я не піду! Я тут зареєстрований!
– Твоя частка тут рівно чверть, решта – спадщина від моєї матері, – сухо нагадала Ірина. – Не підеш сам – подзвоню Антонові.
– Нехай приїде та допоможе татові зібрати дорожню сумку. Заодно розповіси йому, як важко бути здобувачем у спа-готелі і чому йому доведеться самому тягнути перший внесок.
Згадка про сина подіяла безвідмовно. Віктор почервонів, відкрив рота, щоб видати чергову порцію обурень про жіночу невдячність, але слова застрягли у горлі. Він різко розвернувся і вискочив до передпокою.
Ірина залишилася стояти на кухні, слухаючи, як він метушливо гримить речами в коридорі. Як бурмоче прокляття собі під ніс. Як злісно застібає блискавку на рюкзаку.
За пів години двері гулко зачинилися. Ірина методично пройшлася квартирою, збираючи забуті дрібниці: бритву на полиці біля дзеркала, пару краваток у шафі, зарядку від телефону в спальні. Склала все в щільний пакет, щоб передати при нагоді.
За два тижні Ірина викликала майстра. Ключ у новому замку металевих дверей провертався м’яко і незвично тихо.
Віктор дзвонив ще кілька разів, намагався тиснути на жалість. Розповідав про тимчасове помутніння, про стрес на роботі та про те, що «біс поплутав».
Обіцяв, що таке більше не повториться, що він усвідомив усе і готовий почати з чистого аркуша.
Ірина слухала рівно хвилину, потім мовчки натискала відбій та блокувала черговий номер.
Життя дивним чином стало набагато спокійнішим і чистішим, коли з передпокою назавжди зник запах їдкого багаття, а на кухні більше не з’являлися байки про рибалку без жодного спійманого карася…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
