Сестра ображена на мене та маму, бо вважає, що остання неправильно розділила гроші після продажу квартири. Чомусь Поліна вважала, що їй мама мала віддати більшу частину отриманих коштів, тоді як мама все розділила порівну. Тепер сестра з нами не спілкується.
Поліна – моя старша сестра. Вона з дитинства вважає, що після моєї появи на світ вона вічно на других ролях, хоча це дурість. Просто раніше все діставалося їй, а потім батьки ділили між нами в рівних частках. Але сестрі завжди здавалося мало.
Якщо мені мама щось купувала, то сестра вимагала собі покупку або дорожче, або в подвійному розмірі. Пояснення, що сім’я не має грошей, щоб виконувати її примхи, сприймалися неадекватно. Поліна відразу ж починала скиглити, що мене мама та тато люблять більше.
Дружби між нами ніколи не було. Поки я нічого не могла відповісти сестрі, мене безкарно щипали, кусали та штовхали, але так, щоб батьки не бачили. А коли я починала плакати від болю та образи, сестра робила здивовані очі, ніби не розуміла, що сталося.
Але коли я підросла і спромоглася відповідати, сестра завжди намагалася повернути ситуацію так, що я перша до неї полізла. Діставалося від батьків обом.
Одній за провокації, другій за невміння тримати себе в руках. Я стояла в кутку невдоволена й скривджена, а сестра плакала в голос, що її не люблять батьки.
На захист мами та тата можу сказати, що вони не піддавалися на маніпуляції сестри. Тому обділеною я себе ніколи не відчувала, як і несправедливо скривдженою.
А от у Поліни завжди були претензії. Вона навіть цукерки в новорічних подарунках перераховувала і порівнювала, і не дай боже батьки хоч на одну цукерку помиляться не на її користь.
– Ви тільки Аню любите! Краще б ви мене відразу в дитбудинок здали, – любила кричати сестра.
На її думку, мені завжди діставалося все найкраще, але навіть обмін ситуацію не міняв. Сестру влаштовував лише один варіант – їй усе, мені нічого. Тільки тоді вона була задоволена.
Таке щастя впало на неї лише один раз у житті. Я сильно закинула навчання класі в сьомому, тому в одному з півріччя мої оцінки шокували навіть мене саму. Як покарання батьки залишили мене без новорічного подарунка.
Мені здається, це був найкращий новий рік у житті моєї сестри. Вона просто світилася від щастя, демонстративно сиділа та їла солодкий подарунок та перебирала нову косметичку. Але більше таких задоволень сестрі я не давала.
Зараз мені вже двадцять шість років, сестрі двадцять дев’ять, а вона все ще займається нісенітницею, вважаючись, кому що дісталося від батьків. Ну тепер вже тільки від мами. Хоча кожна з нас має свою сім’ю, Поліна вже сама двічі мама, але дитячих ревнощів вона так і не облишила.
Після того, як не стало батька мама вирішила, що їй одній в трикімнатній важко. По-перше, все нагадує про тата, по-друге, прибирати її важко, по-третє, велика комуналка.
Тому мама переїхала до квартири бабусі, яка до цього стояла закрита, а трикімнатну виставила на продаж. Після продажу вона невелику частину грошей залишила собі, а решту порівну поділила між нами.
Для нас із чоловіком це була приємна несподіванка. Ми змогли взяти іпотеку, на яку довго наважувалися. А сестра залишилася незадоволеною, втім, як і завжди.
– В Ані ні кошеня, ні дитини, а ти їй віддаєш таку суму, як і мені. Чи про своїх двох онуків ти вже забула?
– Не забула, але маю дві дочки, між якими я порівну поділила гроші. Я могла б взагалі не продавати квартиру, тоді нікому нічого не дісталося б, – спокійно відповідала мама, яка звикла до вічного невдоволення Поліни.
– Могла б і не продавати, а просто нам віддати квартиру. У мене двоє дітей, нам доведеться взяти іпотеку, щоби розширити житло. А якби ти віддала мені гроші, то нам не довелося б так викручуватися.
– Ще раз – у мене дві дочки…
– Так, тільки одну ти явно любиш більше!
Розмова вкотре закінчилася істерикою Поліни, яка й слухати нічого не хотіла. На її думку, у неї двоє дітей, а в мене жодного, тож вибір мами мав стати очевидним – віддати все на користь сестри.
– Але якщо тобі начхати на онуків, то більше вони до тебе не їздитимуть. Чекай, коли твоя улюблена Аня розродиться! – кинула мамі сестра і вискочила, грюкнувши дверима.
А я скоро вже порадую маму. Місяців за сім. Я хотіла відразу цю новину розповісти, але Поліні так не терпілося з’ясувати стосунки.
Найбільше мені шкода не маму, яка давно звикла до таких її “особливостей”, а племінників, яких така неврівноважена мати може виховати. Поки вони маленькі, і нічого не помітно, але ж діти ростуть.
