Коли В’ячеслав прийшов із роботи, дружина плакала. Теща похмуро гриміла на кухні каструлями.
– Знову погиркалися… – Слава втомлено сів за обідній стіл і грізно глянув на тещу.
– Вона сама винна! – миттєво відрізала теща. – Матір треба шанувати! І не суперечити їй. Я в неї в гостях, між іншим!
– Ви в гостях уже рік… – похмуро зауважив зять. – Ви, бува, не затрималися?
– А хоч і два! Терпіть!
– Ні! Все! Досить! – скипів В’ячеслав. – Давно я з вами хотів поговорити, як чоловік!
– Хто? – Теща зміряла його нищівним поглядом. – Ти? Чоловік? Ось мій Володька – той був чоловік, царство йому небесне.
– І за ґратами посидів, і директором крамниці побув! А ти… І як за тебе тільки Людка вийшла? Чоловік…
– Ну гаразд… – В’ячеслав важко зітхнув, гарячково думаючи, чим відповісти тещі. – Гаразд… Скоро все це закінчиться… – Він навіть погрозив пальчиком. – Закінчиться…
– Та знаю, знаю! Ви з Людкою давно чекаєте, коли я богу душу віддам! – Теща гримнула каструлею. – Але ж дивіться, як би я вас не пережила!
– Хто чекає? Ми чекаємо? Навпаки… – В’ячеслав сказав цю фразу і розгубився – а що, навпаки?
Адже насправді іноді такі думки його відвідували. Тещі було вже майже вісімдесят, але вона була нестерпна. Своїм поганим словом могла принизити будь-кого.
– А ось ми вам нареченого знайдемо, йому й душу виноситимете! – Ця фраза з В’ячеслава вискочила сама по собі.
– Тільки ви вже завтра голову помийте, одягніться гарно, і чепчик начепіть…
Теща дивилася на нього, як баран на нові ворота.
– Це ще навіщо?
– Треба! Завтра наречений до вас прийде!
В’ячеслав збрехав це так правдоподібно, що теща розгубилася.
– Здурів?! Який ще наречений? Не треба мені жодних наречених!
– Пізно! – В’ячеслав зрозумів, якщо тещі вже й брехати, то брехати треба жорстоко. Кажуть, вона і зі своїм чоловіком одружилася тільки тому, що він їй пригрозив. Виходить, у душі вона великий боягуз.
– Вже все вирішено!
– Що вирішено? – злетіла теща. – Хто це за мене буде вирішувати? Я заміж не збираюся!
– А навіщо заміж? – знизав плечима В’ячеслав. – Ніхто вас брати заміж і не хоче. Тільки у коханки.
– Що?!
– А що чули! Я в інтернеті на сайті знайомств оголошення дав: «Шукаю коханця для своєї тещі». І озвався один.
Теща сіла навпроти зятя і витріщила очі. А зять продовжував брехати.
– Ви не хвилюйтесь, він чоловік знатний. І за ґратами сидів, як ваш перший чоловік.
– За що? – як загіпнозована, запитала теща.
– Каже, дружину понівечив. Щось вона йому поперек сказала. Двадцять років відмотав, тепер йому знову ласки хочеться.
– Я з ним зідзвонився і фотографію вашу послав. Він побачив і просто у вас закохався. Каже, доки з нею не помилуюся, не заспокоюся.
– Тьху, паразит! Збожеволів! Як у тебе лише розуму вистачило! Дзвони цьому, твоєму… Скасовуй негайно зустріч!
– Ні… – В’ячеслав замотав головою. – Вже не можу. Він чоловік конкретний. Так мені й сказав: «Якщо обманюєш – порішу».
– Так що завтра він однаково прийде. А ми з Людмилою поїдемо у вашу квартиру, куди ви повертатися не хочете.
– Навіщо ви туди поїдете?
– То ж у вас буде медовий місяць. Ми там поживемо поки що.
– Оце бачив! – Теща показала йому дулю. – Я вас туди не пущу!
– А у нас є ключі, – відповів В’ячеслав спокійно, і навіть позіхнув. – Отже, ми вам не заважатимемо…
– Припини! – Теща гепнула долонею по столу, потім закричала: – Людко, йди сюди! Твій чоловік наді мною знущається!
Людмила з’явилася дуже швидко і здивовано дивилася на матір.
– Що тут знову?
– Він … – Теща від обурення ніяк не могла сформулювати думку. – Він… Таке надумав… Він мені чоловіка знайшов…
– Без дозволу. Карного злочинця! Позбутися мене хоче! На той світ хоче мене швидше відправити!
– Що, правда, чи що? – Дружина здивовано подивилася на чоловіка.
– Ну… – кивнув В’ячеслав, і йому раптом стало весело. – Я подумав, чому твоя мати так біситься? А тому, що їй чоловік потрібен! Ось я і знайшов.
– З глузду з’їхав? – Тепер дружина витріщила на нього очі. – Він хоч хто?
– Колишній в’язень. Щоправда, молодший від твоєї мами буде, але гарячий! Такий, який треба. Як що – відразу в око. Я ж смак твоєї матері знаю. Так що все! Завтра він прийде!
– Слава, ти що?.. Мамі майже вісімдесят… Які наречені?
– Нормально, – кивнув В’ячеслав. – Людо, ти зрозумій, я відмовити йому вже не можу. Він пригрозив, якщо я піду назад. Тож вибирай – чи я, чи твоя мати. Поки вибираєш, я піду ключі від квартири тещиної візьму.
– Навіщо це? – тремтячими губами спитала дружина.
– Потім. Якщо вибереш мене, ми з тобою сьогодні туди поїдемо. А ні – залишайся з мамою. Допоможеш їй у скрутну хвилину, коли коханець її життя вчитиме.
– Стривай! – вигукнула квапливо дружина. – Я нам валізу швиденько зберу. Потрібно взяти дрібничок на перший час.
– Людко… Ти що?.. – схаменулась теща.
– Ой, мамо … – Людмила махнула на неї рукою. – У тебе тепер нове життя… А нам жити по-старому…
– Яке нове життя? – Теща раптом зірвалася з місця і кинулась із кухні. – Я не хочу нового життя! – Вона вже кричала з кімнати, яку тимчасово окупувала.
– Я з’їжджаю від вас! Негайно! А ви вже тут самі якось, без мене…
Як вам витівка зятя? Пишіть в коментарях. що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
