– Що? Як це ви віддали бабусю до інтернату? – не вірила своїм вухам Альбіна.
– Аля, не кричи! Там чудові умови, за бабусею буде гарний догляд, – виправдовувалася перед дочкою Ніна Сергіївна.
– Дочка, мама має рацію, так буде краще для всіх. Насамперед для самої бабусі, – незворушним тоном заявив Ігор Маркович, батько Алі.
– Зараз же кажіть адресу! – Зажадала Альбіна.
Молода жінка була в шоці від того, що сталося, і дуже розчарована, вона не чекала від батьків такого вчинку та байдужості, хоча в глибині душі усвідомлювала, що вони завжди були егоїстами, які ставили на перше місце свої бажання та свій комфорт.
***
Альбіна дуже любила свою бабусю Розу, яка її виростила, бо батьки дівчини були надто зайняті своєю кар’єрою і не могли (а може, й не хотіли) приділяти дочці багато уваги.
Коли Аля з’явилася на світ, Роза Рудольфівна одразу ж звільнилася з роботи, щоб дбати про онучку. Ніна, невістка, не хотіла засиджуватися у декретній відпустці.
Вона і дитину не особливо хотіла. Точніше, думала відкласти появу дитини на кілька років, і коли залетіла, першою її думкою було перервати.
Ігор особливо не заперечував, він і сам вважав, що поки що не готовий до батьківства. І, швидше за все, Альбіні не судилося б з’явитися на світ, якби Роза Рудольфівна випадково не дізналася про те, що невістка була на прийомі у гінеколога.
Подруга Рози працювала медсестрою в поліклініці та, побачивши Ніну, яка сидить у черзі до лікаря, повідомила про це Розу. Та одразу ж запідозрила недобре.
Невістка терпіти не могла ходити лікарями, отже, лише щось невідкладне і важливе могло спонукати молоду жінку вирушити на прийом до гінеколога. Або серйозні проблеми зі здоров’ям, або вагітність.
В перше вірилося важко, квітуча та енергійна Ніна ніяк не була схожа на хвору людину. Залишалося друге. І Роза Рудольфівна прямо запитала у невістки чи не чекає вона дитину. Ніна не стала заперечувати, заявивши, що вони з Ігорем поки що не готові стати батьками.
– Не бери гріх на душу, Ніночко, – м’яко сказала Роза. – Залиш дитину, я тобі у всьому допомагатиму.
– Ну, не знаю, – засумнівалася Ніна. – У мене кар’єра в гору йде, а дитина – це ж безсонні ночі, підгузки, дитячі хвороби… Ні, не хочу я поки що ставати матір’ю… Може, потім, років через п’ять…
– Ніночко, я ж кажу, що допомагатиму тобі, за це не хвилюйся. І взагалі, а що як, будуть ускладнення і не зможеш більше мати дітей… Адже все життя будеш себе докоряти за те, що не залишила дитину.
– Що ви лякаєте мене, Розо Рудольфівно! – Вигукнула Ніна. – Я молода, здорова жінка, які ще ускладнення?
– Не лякаю, Ніночко, а знаю про що говорю… І хочу застерегти тебе від невірного кроку.
Після розмови зі свекрухою Ніна задумалася, поговорила з чоловіком, і вони вирішили залишити дитину.
Роза Рудольфівна була щаслива, і коли з’явилася мала, майже всі турботи про неї жінка взяла на себе.
Ніна вже через місяць після появи дитини повернулася на роботу, а вечорами ходила до тренажерної зали та басейну, щоб якнайшвидше скинути зайві кілограми та повернутися до колишньої фізичної форми.
Молода мати навіть не засмутилася, що швидко пропало молоко, адже тепер вона могла спокійно залишати дочку зі свекрухою, яка годувала малечу сумішшю.
Роза Рудольфівна, втім, здогадувалася, що молоко пропало не саме по собі, Ніна боялася зіпсувати груди та спочатку не була налаштована на грудне вигодовування.
Але висловлювати свої підозри невістці Роза не стала, вона взагалі не мала звички втручатися у життя сина та його родини. Єдиний раз втрутилася, коли попросила Ніну не позбуватися дитини.
Але це був особливий випадок, вона хотіла вберегти сина та невістку від помилки, яка могла стати фатальною.
Аля росла хворобливою дитиною, і Роза Рудольфівна постійно носилася з дівчинкою по лікарях, кілька разів лягала з нею до лікарні, їздила в санаторії, сама навчилася робити внучці лікувальний масаж, гартувала її, стежила за харчуванням.
Щоліта Роза обов’язково вивозила Алю на море. Іноді дівчинка їхала до моря з кимось із батьків, але їй самій було комфортніше з бабусею, дівчинка була до неї дуже прив’язана.
Завдяки старанням бабусі, Альбіна зміцніла і років до десяти стала набагато витривалішою, хворіла не частіше за інших.
Дівчинка добре вчилася, ходила до музичної школи та на плавання. Роза Рудольфівна дуже любила онуку, і Аля теж дуже любила бабусю, вважаючи її найближчою людиною.
Адже саме бабуся Роза читала їй на ніч казки, гладила животик, якщо він болів, ходила на її виступи в музичній школі. Вічно зайнятим батькам було ніколи, та й звикли вони, мабуть, до того, що їхньою дитиною займається Роза Рудольфівна. Їх це повністю влаштовувало.
Альбіна з відзнакою закінчила школу та вступила до університету на факультет міжнародних відносин. А коли вона навчалася на останньому курсі, вийшла заміж за молодого перспективного викладача, разом із яким на кілька років поїхала до іншої країни, Дмитру запропонували там вигідний контракт.
Роза Рудольфівна тяжко переживала від’їзд онуки. До того часу їй було вже під вісімдесят, здоров’я все частіше підводило, але вона намагалася триматися і не сумувати, радіючи, що в її дорогої онучки Алі все добре.
Альбіна дзвонила і батькам, і бабусі, сумувала, і з нетерпінням чекала, коли у чоловіка закінчиться контракт, і вони зможуть повернутися на батьківщину.
***
Звістка про те, що мати з батьком визначили бабусю в інтернат шокувала Альбіну. Телефоном їй не сказали про це ні слова, і сама бабуся запевняла, що в неї все нормально. Так, є хвороби, вік все-таки, але в цілому все добре.
Тепер Аля розуміла, що бабуся просто не хотіла її засмучувати. Роза Рудольфівна була сильною духом людиною і не любила скаржитися. І до того ж вона знала, що Аля чекає малюка і зайві переживання внучці ні до чого.
Рішення визначити Розу Рудольфівну в інтернат Ігор та Ніна прийняли після того, як жінка похилого віку невдало впала, зламавши шийку стегна.
Ні в сина, ні в його дружини не було бажання доглядати її, а коли вони почули від лікаря, що Роза Рудольфівна вже ніколи не встане на ноги, впали в паніку і тут же зайнялися пошуком спеціалізованого медичного закладу.
– Там тобі буде краще, мамо, – запевняв Ігор. – Ми ж з Ніною не лікарі, та й часу ми не маємо, сама розумієш…
– Ми вас відвідуватимемо, Розо Рудольфівно, – пообіцяла Ніна, намагаючись не дивитися в очі свекрусі.
Чого найбільше хотілося Ніні Сергіївні в цей момент, так це якнайшвидше відвезти матір чоловіка в інтернат, позбавившись тягаря, як вона зараз про неї думала…
***
– Аля… – слабким голосом вигукнула Роза Рудольфівна, побачивши внучку. – Дівчинко моя…
– Бабуся, чому ти мені нічого не повідомила? Ні про перелом, ні про те, що ти тут? – Альбіна не могла стримати сліз, побачивши кохану бабусю. Вона лежала на ліжку, така худенька, постаріла, але така рідна… Альбіна притулилася до неї, а Роза Рудольфівна гладила її волоссям і плакала. І Аля плакала…
***
Альбіна та Дмитро купили велику квартиру та одразу ж забрали бабусю з інтернату додому. Роза Рудольфівна відмовлялася, боячись обтяжити внучку, яка мала ось-ось стати матір’ю.
– Аля, ну навіщо вам з Дімою такий тягар? Скільки мені ще старій лишилось? І тут можу свій вік доживати, а в тебе дитина скоро з’явиться, і так клопоту додасться…
– Не кажи так, бабусю, – відповіла Альбіна, цілуючи зморшкувату руку Рози Рудольфівни, – ніяка ти не тягар, ти мій найдорожча людина. Усім, чого я досягла в житті, я завдячую тобі. Ти виростила мене, ночей не спала, дбала, коли я хворіла. Ти навчила мене не боятися труднощів і домагатися поставленої мети… Я дуже люблю тебе.
– Дякую, моя рідна. Як приємно усвідомлювати, що я виростила таку гарну, добру дівчинку.
Роза Рудольфівна прожила ще кілька років, і це, попри все, були щасливі роки. Дмитро та Альбіна за допомогою хороших лікарів змогли поставити бабусю на ноги, вона почала потроху ходити, чому Ніна та Ігор, які винесли колись літній жінці вирок, були здивовані.
Роза Рудольфівна була щаслива, що дочекалася правнуків, її серце раділо за Алю, якій доля подарувала зустріч із гарною, люблячою людиною, справжнім чоловіком.
Літня жінка покинула цей світ спокійно, уві сні. Вона прожила довге життя і вміла бути вдячною за все, що це життя давало. Цьому вона навчила й Алю.
Альбіна не часто спілкується з батьками, хоча ті всіляко намагаються налагодити з нею стосунки, прагнуть спілкування з онуками. Але Аля поки що не може до кінця пробачити їм те, як вони вчинили з бабусею, та й особливої теплоти між нею та батьками немає, адже колись вони були надто зайняті собою та своєю кар’єрою…
А виправити помилки минулого дуже важко. Іноді, на жаль, зовсім неможливо.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
