Щойно до нас в гості збираються батьки, мій чоловік терміново їде у відрядження. Не буває таких співпадінь!

Декілька разів на рік ми забираємо до себе то моїх, то чоловікових батьків. Вони в селі живуть, а в мас все таки місто. Перш за все важливо побути разом, дати бабусям і дідусям побути з онуком. Гарно ж зібрати під одним дахом декілька поколінь.

Також це завжди має на меті виконання ряду завдань. Пройти потрібних лікарів, з’їздити за покупками для дому. Бо такого вибору як у нашому Епіцентрі у селі звичайно що немає.

Це завжди приємні дні, але вони і трішки втомлюють. Треба і готувати побільше, і возити рідних то туди, то сюди містом. Але це стала традиція, ми  так робимо вже дуже багато років.

Більшість часу з рідними проводжу саме я. Неважливо чи то мої батьки, чи Ігора. Я займаюся їхнім здоров’ям, тож лікарів своєї свекрухи, наприклад, я знаю більще за чоловіка.

І усе з цим було добре, доки Ігор не почав дивно поводитись. Останні три візити батьків він терміново мав їхати у відрядження. Коли батьків немає, то і відряджень більше не ставалося. Ось така дивина!

Звичайно одній мені складніше і все підготувати, і розважити, і на свою роботу встигати. А до свекрів цього разу додався ще бонус, замість того, щоб покликати свекрів у гості в свій дім, до мене потягом приперлася Ігорова сестра. Я люблю гостей, але не стільки одразу!

Мене бісить, що чоловік ніби тікає з дому перед приїздом батьків. Це і виглядає дивно – скільки б разів вони не приїхали, а вдома лише я. І егоїстично, бо навантаження усе лише на мене. Та й по-дитячому це якось!

Вже й не знаю, як мені до нього говорити, бо він нізащо не зізнається у своїй дивній поведінці. А здавалося б, дорослий мужик!