– Шкода, звичайно, що внучку я тепер бачити не буду. Але все, що робиться, – все на краще. Що ти знайшов у цій Ларисі? Будує аристократку, а сама за столом не знає, яким приладом користуватися. – Так ти ж сама зі справжнісіньких селян! У селі все дитинство провела. – Я – це інша справа

– Я більше не піду до твоєї мами! Ніколи! Ні на день народження, ні на чай з тістечками, ні просто так.

– Не підеш? А мені що тоді робити? Я ж не можу розірватися між вами!

– А розриватися і не треба. У тебе є своя сім’я, давно вже не мамина. І, в першу чергу, ти маєш дбати про мене, про Таню, захищати нас, зрештою!

– Моя сім’я – усі ви! І ти, і Таня, і мої мама з татом.

– А на мою маму, значить, тобі байдуже?

– Твою маму я бачу раз на рік. І вона до мене теж не дуже привітна. То ти йдеш? Хоч подарунок віддамо. Посидимо трохи й підемо. День народження у мами таки.

– Для мене це, вважай, день жалоби! – Лариса сама здивувалася різкості своїх слів, але вирішила не зупинятися.

– Більше зі свекрухою у мене жодних стосунків не буде! А якщо продовжуватимеш за її спідницю чіплятись, то і з тобою теж…
***
…Аркадій часто згадував ту розмову. Це була їхня остання велика сварка. Потім все йшло якось буденно.

Дружина поїхала з донькою у відпустку відвідати свою маму і звідти додому не повернулася. Написала електронною поштою, що приїде тільки для того, щоб подати на розлучення. І взагалі – зустріла іншу людину. З доброю та чуйною свекрухою, до речі.

Потім була процедура розлучення та розмін квартири, після якого Лариса швидко продала свою однокімнатну і поїхала до своєї мами вже назовсім. Сімейне життя завершилося, не протримавшись і трьох років.
***
Мама Аркадія, Ксенія Петрівна, чомусь одразу почала ставитися до Лариси не схвально, буквально з першого дня їхнього знайомства.

Ні, вона не влаштовувала скандалів, не відмовляла сина від шлюбу, але якось вміла так вставити в розмову болючу фразу, що Лариса потім просто плакала від образи.

Якось, наприклад, вони разом пішли в театр. На Ларисі була її улюблена сукня червоного, майже бордового кольору, яка й Аркадію дуже подобалася.

У ній дружина виглядала жіночно, суворо, він тоді її ще грузинською княжною назвав. Але Ксенія Петрівна була, виявляється, іншої думки. Вже біля гардероба вона кинула оцінювальний погляд на невістку і, мило посміхаючись, промовила:

– Мені здається, такий яскравий колір для театру не дуже підходить. Занадто зухвало. Такі сукні в інших місцях носять. Втім, це моя думка, на неї можна не звертати уваги.

– А мені ця сукня дуже подобається, – заступився за дружину Аркадій і навіщось збрехав, – це я попросив Ларису її вдягнути.

– Не помічала я, що вона у всьому тебе слухається. Швидше навпаки…

І такі ось шпильки тривали постійно. Ксенія Петрівна працювала головним бухгалтером у великій будівельній компанії та вміла себе поставити.

А Лариса в її присутності якось губилася і намагалася якомога менше розмовляти. Хоча і її тихонею назвати було важко.

Звістку про розлучення сина мати зустріла спокійно, навіть із деяким задоволенням:

– Шкода, звичайно, що внучку я тепер бачити не буду. Але все, що робиться, – все на краще. Що ти знайшов у цій Ларисі? Будує аристократку, а сама за столом не знає, яким приладом користуватися.

– Так ти ж сама зі справжнісіньких селян! У селі все дитинство провела.

– Я – це інша справа. Сама себе вивчила та виховала. І тебе, між іншим, також.

– Лариса теж інститут закінчила.

– І що? Для одних вища освіта – ступінь розвитку, для інших – просто вивіска, щоб заміж вигідніше вискочити!

– Та яка від мене вигода?

– Ти ще сам не знаєш. Нічого, на ноги я тебе поставлю. І жінку тобі нову знайдемо. Яка і борщі вміє готувати, і вбрання собі підбирати.

Спочатку Аркадій сильно сумував за донькою. Часто думав вечорами – можливо, варто було поїхати від матері кудись якомога далі в інше місто? І сварок би тоді ніяких не було. Цікаво, хто там у Лариси з’явився? Чому так швидко? Як він до Тані ставиться?

Батько, до речі, розлучення сина розцінив по-іншому:

– Твоя справа, звичайно, але ось так все руйнувати я не став би. Лариса в тебе гарна була.

– Але ж ти бачив, що вони з матір’ю, як кішка з собакою, були.

– Складний у Ксенії характер, не сперечаюся. Але ж я її терплю. Життя це взагалі – суцільне терпіння. Та й ти часом, як рохля себе поводив, вже вибач за відвертість.

Сам Віктор Сергійович терплячий був, видно, лише у сім’ї. На роботі він був енергійним, владним керівником, якого поважали навколишні.

А вдома покірно виконував будь-які доручення дружини, вона йому навіть показувала, де і як цвях забивати.

Але він не чинив опір. Пояснював, що на роботі втомився всіма керувати, хочеться й у підлеглих трохи побути.

Тим часом Ксенія Петрівна розвинула бурхливу діяльність зі знайомства сина з новими потенційними дружинами.

Періодично запрошувала Аркадія на вишукану вечерю, і за столом у цей час неодмінно опинялася якась чергова пані з бухгалтерії.

Відверто кажучи, деяких із них було просто шкода. Зважаючи на все, і вони Ксенію Петрівну безмірно слухалися і навіть побоювалися.

Зав’язати стосунки не вдалося ні з ким, але це, видно, засмучувало тільки матір. А син усіх кандидаток мимоволі порівнював із Ларисою, й це порівняння виходило явно не на їхню користь.

З колишньою дружиною вони не зідзвонювалися, тільки переписувалися іноді електронкою. Аркадій здебільшого розпитував про Таню, а Лариса не без сарказму постійно справлялася про здоров’я колишньої свекрухи. І все. Наче між ними ніколи нічого й не було.

Щоправда, одного разу Аркадія така туга заїла, що він узяв відпустку на два тижні й почав збиратися відвідати колишню дружину та дочку. Такий смуток наринув, що впоратися з ним ніяк не можна було. Але батько відмовив:

– Ти сам розповідав, що в неї вже хтось є. Одну сім’ю зламав, іншу хочеш зіпсувати? І потім – це вона від тебе пішла, а не ти від неї. Чоловічу гордість мати треба!

Однокімнатну Аркадій собі спеціально виміняв на околиці міста, ближче до природи. Чи не під балконом починався вже ліс.

Рідкий, правда, але поблукати там можна було досхочу. А якщо далі до річки пройти, вдавалося і рибу половити, і назбирати грибів у сезон.

Якось до осені в цьому лісі видалося багато опеньків. Аркадій вирушив по гриби із задоволенням і забрів досить далеко, де люди вже зустрічалися рідко. Раптом за спиною хруснула гілка.

Хижих звірів у цих місцях не було, але Аркадій все одно озирнувся з тривогою. На нього з цікавістю дивився собака середніх розмірів і, зважаючи на все, ворожих намірів у нього не було, бо він енергійно виляв хвостом.

– Ви не бійтеся, – пролунав жіночий голос, – це Роккі. Він добрий і всіх любить, навіть за кішками не ганяється.

Дівчина, що з’явилася слідом, привітно посміхнулася:

– Я не знала, що тут хтось є, інакше на повідець би його взяла.

– Та у мене з собаками стосунки завжди мирні. Сам хочу завести. У дитинстві мама не дозволяла. Зараз сам ніяк не наважуюсь. Відповідальність таки.

Господиня Роккі ніяк не була схожа на Ларису, та й на зріст була нижчою, але несподівано для себе Аркадій подумав, що, мабуть, з дівчиною, ще й з собакою, навіть такою доброзичливою, мати порозуміється навряд чи.

– А я вас знаю, – знову посміхнулася дівчина, – ви до нас у двір недавно переїхали. Квартиру купили?

– Розмінявся після розлучення, – навіщось заговорив відверто Аркадій, – а що ж ви одна лісом гуляєте?

– Та не одна я. Роккі, якщо що захистить. Він хоч і добряк невиправний, але представник чоловічої статі таки…

…Дівчину звали Марина, і якось поступово їхні прогулянки лісом стали довгими та спільними. Роккі швидко звик до Аркадія, а він прив’язався до його господині.

Через деякий час він почав відчувати, що з цією дівчиною йому спокійніше й затишніше, майже так само, як із Ларисою, коли вони не сварилися.

Несподівано для себе він розповів Марині не лише про дружину та дочку, а й про конфлікти Лариси зі свекрухою.

– Материнські ревнощі – штука страшна, – погодилася дівчина, – але в житті й не таке буває, перетерпіти треба.

Зовсім як батько – знову про терпіння.

Незабаром Аркадій став розуміти, що без Марини він уже себе не уявляє. Вона, здається, теж відповідала взаємністю. Ось тільки при думці про те, що скоро доведеться знайомити з нею матір, Аркадія наче холодом обдавала.

…Однак все вирішилося само собою. Якось Ксенія Петрівна з Віктором Степановичем приїхали відвідати сина.

Він якраз у цей час гуляв у дворі з Мариною та Роккі. Весело гуляли, дуркували. Аркадій помітив батьків, лише коли дівчина та собака зайшли у свій під’їзд.

– Як я розумію, це моя нова майбутня невістка? – мати оцінила ситуацію одразу.

– Швидше за все, – Аркадій трохи помовчав, – тільки у неї собака є і вона нікуди не дінеться. А сама Марина чудова, одягається з великим смаком і борщі готувати вміє чудово.

– Я вас днями познайомлю. Але є одна умова – давай її ніколи не обговорювати, гаразд? Ніколи.

– А ти подорослішав, сину, – подав голос батько, – до речі, собаку я все життя мріяв завести, та робота заважала. І тобі, мати, доведеться з нею потоваришувати… Я маю на увазі, звичайно ж, дівчину…

Так і сталося. Можливо, у Ксенії Петрівни й були якісь претензії до Марини, – характер у такої не виправиш, – але тримала вона ці думки при собі. А з Роккі вони теж дуже швидко порозумілися. Ось така вийшла робота над помилками. У всіх…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!