Шість років тому, на першій зустрічі з майбутньою свекрухою, Олена сиділа в її вітальні, схвильовано смикаючи край скатертини.
Тамара Павлівна, розливаючи чай, усміхалася так солодко, що Олена повірила: все буде гаразд.
– Ти, Оленко, як донечка мені будеш, – сказала вона тоді.
А через місяць почалися дзвінки:
– Олено, ти Діму годуєш погано, він худий!
Олена сміялася, думаючи, що це турбота. Вона ще не знала, що турбота буває з каверзою…
…Олена стояла на ґанку дачі, дивлячись, як Тамара Павлівна тягне з машини пластиковий таз, набитий банками з соліннями.
Сонце палило, бджоли гули, а з дому долинав сміх Діми, її чоловіка, та його сестри Лариси. Олена витерла піт з чола і подумала, що ця відпустка буде пеклом.
– Олено, чого стоїш? – Тамара Павлівна поставила таз біля сходів. – Допоможи, не гостя ж!
– Іду, Тамаро Павлівно, – Олена спустилася, підхопивши таз. – А що стільки банок?
– Як що? – свекруха сплеснула руками. – На зиму вам! Діма огірки любить, а ти, мабуть, не закручуєш.
Олена промовчала, відчуваючи, як усередині щось ворухнулося. Вона не любила соління, та й Діма їх їв раз на рік. Але сперечатися з Тамарою Павлівною – як із вітром: тільки себе змучиш.
Дача належала Олені. Її батьки купили цю ділянку у передмісті Черкас, коли вона була підлітком. Хата була старенька, з потрісканою фарбою, але затишна.
Веранда з видом на річку, грядки з кропом, старий гамак під яблунею. Після весілля Олена з Дімою приїжджали сюди кожних вихідних, та у відпустку спочатку самі, потім із донькою Сонею, смажили шашлики.
Але цього року Тамара Павлівна вирішила, що «родина має бути разом», і приїхала з Ларисою, не спитавши. Діма тільки знизав плечима:
– Мамі на дачі корисно, повітря свіже.
Олена працювала логістом у транспортній компанії, Діма – електриком на будівництві. Вони одружилися шість років тому після двох років зустрічей.
Діма був добрим, але м’яким, особливо з мамою. Тамара Павлівна, вдова з двадцятирічним стажем, вважала себе главою сім’ї.
А Лариса, її молодша дочка, у свої тридцять – жила з матір’ю і вела блог про «жіноче щастя», хоча сама була самотня. Обидві вони бачили в Олені «не ту невістку»: то надто міську, то мало господарську.
– Мамо, ти де? – Соня вибігла з будинку, тримаючи пластикову лопатку. Їй було чотири, і вона любила копатися в піску.
– Тут я, моя кицюня, – Олена поставила таз. – Іди, пограємось?
– Олено, спочатку справа, – Тамара Павлівна перервала її. – Соню я заберу, а ти банки в льох занеси.
– Я сама з донькою розберуся, – Олена взяла Соню за руку. – Банки згодом.
– Ой які ми зайняті, – свекруха похитала головою. – Ларисо, йди, допоможи невістці, бо вона сама не впорається.
Лариса вийшла, поправляючи яскравий сарафан.
– Олено, ти чого така кисла? – Вона хмикнула. – Відпустка ж, розслабся.
– Я розслаблюся, коли ви будете питати, чи можна приїжджати, – не стрималася Олена.
– Ого, – Лариса примружилася. – Це ти так із мамою розмовляєш?
– Я з тобою говорю, – Олена подивилася на неї. – Це моя дача, Ларисо! Моя!
Лариса пирхнула і пішла до будинку. Олена повела Соню до річки, відчуваючи, як калатає серце. Вона згадала, як минулого року Тамара Павлівна пересадила її полуницю, бо «неправильно росте».
А Лариса знімала сторіс, називаючи дачу «нашим сімейним гніздечком». Тоді Олена промовчала. Тепер мовчати не збиралася.
Увечері, коли Соня заснула, Олена сіла з Дімою на веранді.
– Дімо, чому ти не сказав, що вони приїдуть? – спитала вона, дивлячись на зорі.
– Олено, мама сама вирішила, – Діма знизав плечима. – Я не хотів сперечатися.
– А я хочу, – Олена повернулась до нього. – Це наша відпустка, наша дача. Чому твоя мати вирішує за нас?
– Ну, вона ж для нас намагається, – Діма потер шию. – Банки, огірки…
– Мені не потрібні її банки, – Олена підвищила голос. – Мені потрібний спокій. А твоя мама та Лариса у мене його забирають!
– Олено, не починай, – Діма зітхнув. – Вони кілька тижнів побудуть, і поїдуть.
– Кілька тижнів? – Олена підвелася. – Дімо, я не витримаю. Або ти з ними говориш, або я сама.
– Давай завтра, – він подивився на неї. – Не гарячкуй.
Олена кивнула, але всередині все кипіло. Вона знала, що Діма не поговорить. Він ніколи не говорив.
Три роки тому Тамара Павлівна приїхала до них у міську квартиру без дзвінка. Олена відчинила двері, тримаючи Соню на руках, і почула:
– Олено, у вас тут як у хліві, я допоможу прибратися.
За годину свекруха змусила Діму рухати диван, а він мовчав. Олена тоді подумала: може, вона справді хоче допомогти?
Але коли Тамара Павлівна викинула її старий плед, «бо облізлий», Олена зрозуміла: це не допомога, це бажання показати владу.
Тепер Олена полола грядки, поки Соня будувала замок із піску. Тамара Павлівна сиділа на веранді, роздаючи вказівки.
– Олено, ти кріп не так рвеш, – гукнула вона. – Корінь залишай, бо не виросте.
– Я знаю, Тамара Павлівно, – Олена випросталась, витираючи руки об джинси.
– Знаєш, а робиш неправильно, – свекруха похитала головою. – Дімо, скажи їй!
Діма, що лагодив гойдалку, буркнув:
– Мамо, вона розбереться.
– Розбереться? – Тамара Павлівна пирхнула. – Якби розбиралася, у вас город не заріс би.
Олена кинула кріп у відро, відчуваючи, як палають щоки. Вона згадала, як у дитинстві допомагала мамі на дачі, і та ніколи не критикувала, а хвалила за кожну моркву. Чому ж свекруха бачить лише помилки?
Лариса вийшла з телефоном, знімаючи сторіс.
– Так, підписники, дивіться, яка у нас дачка! – Вона навела камеру на Олену. – А це наша Оленка, городниця!
– Ларисо, прибери телефон, – Олена прикрила обличчя рукою.
– Ой, та гаразд, – Лариса хихикнула. – Тобі треба в блог, а то завжди в тіні.
– Мені не треба у твій блог, – Олена зробила крок до неї. – І не знімай мене.
– Яка ти зла, – Лариса прибрала телефон. – Я ж для підписників намагаюся.
– А мені начхати на твоїх підписників, – Олена повернулася до грядок.
Тамара Павлівна підвелася з веранди.
– Олено, що за тон? – Вона спохмурніла. – Лариса тобі добра бажає.
– Добра? – Олена обернулася. – Вона мене знімає без дозволу, а ви її захищаєте!
– Тому що ти грубиш, – свекруха схрестила руки. – Ми тут відпочиваємо, а ти все псуєш.
Олена подивилася на Діму, очікуючи, що він втрутиться. Але він мовчав, порпаючись з гойдалками. Вона пішла до пісочниці, де Соня ліпила паски. Олена присіла поряд, думаючи про те, як часто жінки терплять заради сім’ї.
Її подруга Наташа розлучилася, бо свекор ліз у їхнє життя, і тепер живе щасливо. А Олена все ковтає образи, бо боїться стати «тою, що зруйнувала сім’ю». Але скільки можна?
Вона зателефонувала мамі, Ользі Миколаївні.
– Мамо, я не можу більше, – сказала Олена, сидячи на березі. – Тамара Павлівна все вирішує, Лариса мене тролить, а Діма мовчить.
– Олен, це твій будинок, – зітхнула мама. – Поговори з Дімою. Він має їх зупинити.
– Він не хоче, – Олена подивилася на Соню. – Каже, це його родина, треба терпіти.
– А ти не терпи, – сказала мама. – Ти не зобов’язана. Це твоя дача, твоє життя.
Олена замислилась. Мама мала рацію, але думка про сварку лякала. Вона любила Діму, але його мовчання було гірше за критику свекрухи.
Увечері Тамара Павлівна затіяла вечерю.
– Олено, ти б почистила картоплю, – сказала вона, гримаючи сковорідкою. – Бо стоїш, як гостя.
– Я не стою, – Олена взяла ножа. – Але ж у нас свої плани були, Тамара Павлівно.
– Плани? – свекруха пирхнула. – Які у вас плани? Соню до річки водити? Це я й сама можу.
– Ви не чуєте! – Олена відклала ножа. – Це наша відпустка! Ми хотіли відпочити.
– Відпочити? – Тамара Павлівна примружилася. – Від нас, чи що?
– Так, – Олена подивилася на неї. – Від вас.
– Ну, знаєш! – свекруха сплеснула руками. — Ми тут для вас намагаємося, а ти!
– Мамо, годі, – Діма увійшов, тримаючи Соню. – Олено, не нагнітай.
– Не нагнітай? – Олена повернулася до нього. – Дімо, твоя мама мене постійно вчить, та критикує, Лариса знімає, а ти мовчиш!
– Олено, не кричи, – Діма поставив Соню. – Усі хочуть як краще.
– Краще? – Олена посміхнулася. – Для кого? Для вас?
Лариса зазирнула з веранди.
– Олено, ти чого завелася? – Вона хмикнула. – Мамо, не слухай, вона просто втомилася.
– Я не просто втомилася, – Олена зробила крок до неї. – Я сита по горло. Це моя дача, а ви тут, як господині!
– Олено, заспокойся, – Діма взяв її за руку. – Поговорімо.
– Пізно, – Олена висмикнула руку. – Я втомилася говорити.
Вона пішла до спальні, відчуваючи, як рішучість зростає.
…Рік тому на дачі Тамара Павлівна вирішила допомогти з ремонтом. Олена повернулася з роботи й побачила, що свекруха пофарбувала веранду в отруйно-зелений колір.
– Так веселіше! – сказала вона. Діма знизав плечима: «Мама старалася, Олено». Олена тоді перефарбувала все сама, але образа залишилася. Вона зрозуміла, що її будинок припинив бути її фортецею.
Тепер Олена стояла на кухні, дивлячись, як Тамара Павлівна перекладає її каструлі. Соня грала на веранді, Діма лагодив паркан, а Лариса знімала сторіс, та хвалилася «дачним вайбом».
Олена знала, що сьогодні все вирішиться. Вона не хотіла бути тією, хто терпить, як її мама, яка все життя мирилася з причіпками свекрухи. Жінки часто мовчать, щоб не зруйнувати сім’ю, але Олена більше не могла.
– Тамаро Павлівно, нам треба поговорити, – сказала Олена, поставивши миску на стіл.
– Про що? – свекруха навіть не обернулася. – Я зайнята.
– Про те, що ви тут робите, – Олена схрестила руки. – Це моя дача, а ви все переробляєте на свій лад.
– Переробляю? – Тамара Павлівна обернулася. – Я порядок наводжу! Тут у вас хаос.
– Це мій хаос, – Олена подивилася на неї. – І мені він подобається.
– Ой, Олено, не вигадуй, – свекруха махнула рукою. – Ми для сім’ї стараємось.
– Для якої сім’ї? – Олена підвищила голос.
Лариса увійшла, тримаючи телефон.
– Олено, ти чого кричиш? – Вона хмикнула. – Підписники почують.
– Нехай чують, – Олена повернулась до неї. – Я втомилася від твоїх сторіс і маминих вказівок!
– Олено, не груби, – Тамара Павлівна насупилась. – Я старша
– Старша? – Олена посміхнулася. – Так і що з того? Не подобається? Так я вас сюди не кликала!
Діма увійшов, витираючи руки ганчіркою.
– Олено, що за крик? – Він подивився на неї. – Соня почує.
– Нехай чує, – Олена зробила крок до нього. – Дімо, я тобі казала: або ти їх зупиниш, або я сама.
– Олено, не гарячкуй, – Діма зітхнув. Мама ж допомагає!
– Допомагає? – Олена подивилася йому у вічі. – А я просила її про допомогу?! Чого ти так за них трусишся?
– Олено, годі, – Тамара Павлівна сплеснула руками. – Ти руйнуєш сім’ю!
– Сім’ю? – Олена повернулася до неї. – Це ви її руйнуєте! Швидко збирайте сумки, та на вихід!
– Що? – свекруха завмерла. – Ти мене женеш?
– Так, – Олена кивнула. – Вас обох. Це моя дача, і я хочу спокою!
– Олено, ти серйозно? – Діма зробив крок до неї. – Це ж моя мама!
– А я твоя дружина! – Олена подивилася на нього. – Але ж ти, мабуть, про це забув.
Лариса пирхнула:
– Ну, знаєш, Олено, це вже перебір. Ми поїдемо, але ти пошкодуєш.
– Не пошкодую, – Олена відчинила двері. – Збирайтеся.
Тамара Павлівна подивилася на Діму, чекаючи, що він втрутиться, але той мовчав, опустивши очі. Свекруха з Ларисою почали збирати речі, голосно перемовляючись. Олена вийшла на веранду, де Соня малювала фарбою.
– Мамо, бабуся їде? – Соня глянула на неї.
– Так, доню, – Олена присіла поряд. – Ми з татом будемо удвох.
Соня кивнула, повертаючись до малюнку. Олена дивилася на грядки, відчуваючи, як напруга відпускає.
Вона знала, що Діма ображатиметься, що плітки підуть, але вперше за роки вона обрала себе, й не шкодувала.
Гамак під яблунею гойдався на вітрі, і Олена посміхнулася, уявляючи, як завтра вони з Сонею читатимуть там книжку.
Як ви вважаєте, Олена слушно вчинила? Не перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
