У Ірини робочий день добігав кінця, як раптом її телефон завібрував, бо був на беззвучному режимі. Кинувши погляд на екран, вона побачила, що їй телефонує її найкраща подруга Алла, тож відразу прийняла виклик.
– Привіт! Терміново потрібна порада друга! Як ти дивишся на те, щоб зустрітися в нашій кав’ярні? – Випалила вона без зупинки.
– Звісно, скоро буду, чекай на мене. – Стурбовано відповіла Ірина. Вона навіть думки не припустила, щоб відмовити.
Зібравши свої речі, вона вийшла з кабінету, і попрямувала в призначене місце зустрічі, яке знаходилося неподалік.
Зайшовши в затишну кав’ярню, Ірина відразу помітила подругу, яка вже сиділа за столиком з філіжанкою кави. Розташувавшись поряд з подругою, та замовивши каву, Ірина стурбовано запитала:
– Що за поспіх, щось трапилось? Я тебе слухаю уважно! – відразу перейшла до справи Ірина.
– Не знаю навіть, з чого почати, мабуть, з головного. – Не уявляю, як далі продовжувати життя з чоловіком, мої почуття до нього зовсім охололи! Я не можу з ним поряд знаходитись, він мене дратує! – зі слізьми на очах поділилася вона наболілим.
– Я взагалі заміж без кохання вийшла, – після деяких роздумів видала Ірина, коли подруга виговорилася.
– У сенсі – без кохання? – Розгубилася Алла, – ну, не за розрахунком же. Твій, начебто, олігархом ніколи не був.
– Тоді олігархів взагалі не було, – усміхнулася Ірина, – хіба що підпільні. А Олег на той момент тільки з армії повернувся.
– Тоді чому? Не розумію. Не силою ж тебе заміж вигнали.
– Ні. Батькам мій вибір зовсім не сподобався. Вони бачили моє майбутнє зовсім інакше.
– Значить, сама?
– Сама. Побачила, зрозуміла, що він у мене по вуха закоханий, і вирішила свою долю.
– Не знала, що у вас із чоловіком був такий початок, – Алла явно була здивована, – ти ніколи не говорила.
– Просто тема не заходила.
– І не могла зайти. Я була впевнена, що ви з Олегом кохаєте одне одного. Ні, а як? Майже сорок років разом. Дітей виховали. Внуків дочекалися. Як це можливо, без кохання? Чи його кохання вистачило на вас обох? Так, здається, кажуть.
– Його кохання? – розсміялася Ірина, – та не було там жодного кохання! Я помилилась!
– Як? – Алла витріщила очі.
– Дуже просто. Коли ми познайомилися, я була не в собі: щойно розлучилася з людиною, яку справді любила. Причому, не один рік. Як і чому ми розлучилися, зараз не має значення. Але тоді…
– Всередині мене зяяла рвана вавка, яка страшенно боліла. Відчуття покинутості та безнадійності просто зашкалювало.
– Образа душила. Впевненість у тому, що життя скінчене, і щастя вже не буде ніколи – зростало не щодня, а щогодини. І раптом – він.
– Зовсім інший. Його закохані очі, прагнення зрозуміти, захистити, обійняти. Це було те, що мені було потрібне. І я схопилася за нього, як за рятівну соломинку. Вирішила вибити клин клином. В надії зцілитися.
– І знаєш, на якийсь час допомогло. Стало легше. Кудись сховалося крижане відчуття самотності. Мене кохають, я потрібна – думала тоді. І грілася цим зсередини, вірячи, що до мене знову прийшло кохання.
– Коли Олег зробив пропозицію, я не сумнівалася жодної секунди. Так, ми дуже різні, так, швидше за все, я не кохаю його, але поряд з ним мені добре і спокійно. Отже, є надія на нормальну сім’ю, та щасливе життя.
– А він? Невже не відчув, що ти байдужа до нього?
– Як тут відчуєш? Я чудово грала роль закоханої. Не думала тоді, що обманюю його. Думала лише про себе. Так я почала використовувати Олега у своїх цілях.
– Іра, ти що?! Як ти можеш так казати?
– Можу, бо це правда. Ні, не подумай, що я робила це з продуманим цинізмом. Адже я спочатку вірила в те, що теж закохалася. Справжні мотиви нашого шлюбу мені відкрилися набагато пізніше.
– Розумієш, я дуже хотіла, щоб я мала нормальну сім’ю. Все для цього робила. Спочатку здавалося, що в мене все виходить. Не говоритиму про якісь побутові складнощі. Для мене це не мало значення.
– Я легко справлялася з труднощами, немов грала в якусь гру. І в цій грі Олег мав свою роль. Я, по суті, йому її нав’язала.
– Мене особливо не цікавили його думки, щодо цього. Я просто вплела його в ту картину світу, яку собі придумала.
– Коли він зрозумів, що це гра, не знаю. Він ніколи не говорив про це, тримав у собі. Але напруга вимагала виходу, і він приохотився до пляшки.
Спочатку я поставилася до цього – ніяк. Потім це стало мене напружувати. Потім з’явилася огида. А коли одного дня він мене оперіщив, бувши під хмелем, мої ілюзії остаточно впали.
– Руки простягав? За що?
– Зовні – нізащо. Прийшов з роботи піддатий, намагався відчинити двері ключем. Ніяк не міг потрапити в замкову щілину. Я відкрила і, ні з того ні з сього, отримала.
– Який жах!
– Жодного жаху. Я в той момент ніби прийшла до тями. Спокійно викликала поліцію, та здала його.
– Ти що?
– А що? Потрібно було залишитися з ним в одній квартирі на ніч?
– Ну, не знаю, – Алла знизала плечима, – якби я так вчинила, мій би мене ніколи не пробачив.
– Так він і не пробачив. Досі. Просто річ у тім, що мені не потрібне було його прощення. Ні тоді, ні зараз. Наступного дня його відпустили. Коли ми зустрілися, я зрозуміла, що переді мною зовсім інша людина.
Чужий. Жити з ним я не хочу і не буду. Ось тоді й розвалився наш шлюб.
– Як розвалився, якщо ви досі разом?
– Ми не разом, Аллочко. Ми поряд.
– Яка різниця?
– Істотна. Я тоді розлучитися з ним хотіла. А потім подумала: навіщо? Щоб що? Покохати когось іншого? Це навряд.
– Час показав, що я, на жаль, однолюбка. Ні разу більше не зустріла чоловіка, який би викликав у мене, хоч якісь почуття. – А якщо так, розлучатися не має сенсу. То я тоді так і вирішила.
– Даремно. Можливо, когось і покохала б, – сказала Алла зі співчуттям.
– Нічого не дарма. Так, у мене більше не було того божевільного кохання, про яке всі так багато говорять, зате у мене була сім’я, є двоє прекрасних дітей і онуки, яких я безмірно люблю.
– Хіба діти можуть замінити особисте щастя?
– Можуть. Тут, як себе налаштувати. Точніше, розібратися треба у своїх пріоритетах. І потім: дітям не треба було нічого замінювати. Я все життя їх обох кохала. Тож кохання в житті мені вистачило сповна.
– Все одно. Не уявляю, як можна жити з людиною, яку не любиш, – уперто повторила Алла, – жити з одним, думати про іншого.
– Так буває. Але я ні про що не шкодую. Олег, можливо, шкодує. Не знаю. Ми ніколи не говоримо про наші почуття. Як говорити про те, чого нема? Ми просто живемо поряд. І нас це цілком влаштовує.
– Без кохання?
– Так. Крім кохання, у житті є й інші форми стосунків: дружба, повага, спорідненість. Адже Олег за сорок років став мені практично рідною людиною. У нас спільні діти, онуки, друзі.
– Ціле життя позаду. І в ньому було всяке. Нічого, ми впоралися. Можливо, саме тому, що не кохали одне одного. Він пив – я його не кидала. Лікувала, рятувала, виходжувала після загулів.
– Знаєш, я переконала себе, що це просто моя робота. Тому ні образ, ні якихось надхмарних страждань із цього приводу я не відчувала.
– Я взагалі ніколи нічого від Олега не чекала. Допоміг? Дякую. Не допоміг? Ну, і добре. Нема почуттів, немає й істерики, що тебе не кохають, не цінують, чимось не обдарували. Ні? І не треба! Я сама знаю, чим потішити себе. Ось і вся стратегія!
– Хочеш сказати, що тобі завжди було байдуже?
– Ну чому ж? Не завжди, і не все. Просто, коли щось йшло не так, мене це не вбивало, не вводило в ступор. Я просто йшла далі.
– Ти такі дивні речі розповідаєш, – промовила Алла, – у голові не вкладається. Я вас сто років знаю. Нічого такого ніколи не помічала.
– А як помітити? – посміхнулася Ірина, – ми чудово граємо наші ролі. І, найімовірніше, дограємо до кінця.
– Іра, але це ж не нормально! Все життя мучилися! А як же щастя? Заради чого це все?
– А має бути заради чогось? Ніколи не думала про це, – усміхнулася Ірина, – я просто жила своє життя. Як уміла. Олег – мабуть, також.
– Якби хотів – давно пішов би. Я б не тримала. І не тримаю. Залишився – значить, його все влаштовувало, та влаштовує.
– Може, він просто не говорить, – висунула припущення Алла, – а сам страждає.
– Значить, його більше влаштовує жити, страждаючи, ніж без мене. Ось і все.
– Страждаючи? Ти ж кажеш, що він тебе не кохає.
– Звісно, не кохає. Хіба могла тоді любляча людина вчинити так, як Олег? Вдарити, образити. Ні, Аллочка, не могла.
– Слухай, але ж це було сто років тому! Давно настав час забути.
– Як? Адже це повторювалося знову і знову. Ні, руку на мене він більше ніколи не підіймав. Але й у всьому іншому різко змінився.
– Все просто, подружко. Не мав він ніяких почуттів до мене. Спочатку не було. Кров у жилах вирувала після армії. Ось і все. А коли заспокоїлася, він, швидше за все, розібрався що до чого.
– Раніше мене розібрався. Тож ми квити, по суті. Він пристрасті піддався, і сприйняв її за кохання. Я вирішила переконатися, що потрібна, як і раніше, що щастя можливе, коли кохає хтось один. Ось і вийшло те, що вийшло.
– Нормально все вийшло! – Вигукнула Алла, – ви такі класні, з вами так добре. Мені взагалі здається, що ти все це придумала, щоб тільки мене заспокоїти. Мовляв, не хвилюйся, люди можуть чудово жити й без кохання. Питання – навіщо?
– Знову все спочатку. Що означає «навіщо»? Та для того, щоб просто жити! Просто радіти! Просто! Розумієш?
– Не зовсім.
– Та відпусти ти свого чоловіка на всі чотири боки! Він уже великий хлопчик. Займися собою! Знайди привід бути щасливою! Щодня знаходь!
– А він нехай сам із собою розбирається. Зрозумій: коли ти є сама в себе, все інше просто декорації! Нехай вони сваряться, нехай змінюються, переставляються…
– До тебе це не має жодного стосунку. Правда, поки ти на них не реагуєш.
– Словом, вибір за тобою, подруго. Чи ти щаслива просто тому, що живеш. Сама вершиш свій настрій. Або вибудовуєш своє життя довкола когось іншого. Плачеш, чи смієшся по команді. Обирай.
– Особисто я свій вибір давно зробила, та абсолютно щаслива!
