Сповідь, не дуже чесного, таксиста

Я працюю таксистом уже 5 років. За час роботи у мене в машині клієнти забували дуже багато різних речей, серед яких траплялися й цінні. Але я жодного разу нічого не повернув людям, які намагалися зі мною чи з моїм начальством зв’язатись у пошуках втрачених речей. Не повертав навіть у тому випадку, якщо особисто для мене річ не становила жодної цінності (документи, дитячі речі, книги, парасольки тощо). Навіть не можу пояснити, чому я так робив.

Якщо річ була коштовна, я її продавав. Якщо ж ні, то просто сам користувався нею. Іноді такий “підробіток” допомогав врятувати моє фінансове положення. Іноді просто приносило радість отримати нову річ.

Я завжди вигадував собі відмовки, що «вони самі винні», «чого я возитимуся з їхніми проблемами», «я це не вкрав, так що можу користуватися» тощо. І так було доти, доки одного разу моя мама не забула у маршрутці свою сумочку з мобільним телефоном та пристойною сумою грошей. Водій цієї маршрутки знайшов мій номер у її телефонній книзі та зателефонував мені, щоб я зв’язався з мамою і вона змогла забрати свої речі.

Коли я з мамою прийшов до цієї людини, то виявилось, що з сумочки нічого не пропало. На додаток, цей чоловік навіть і чути не хотів ні про яку винагороду за свою чесність та небайдужість до чужих неприємностей. І коли він сказав, що на його місці так вчинила б кожна порядна людина, мені було дуже соромно. Саме тоді я раптово зрозумів, як мерзотно чинив весь цей час і як важко було тим людям, яким я міг би допомогти хоча б тим, що повернув дорогі їм і непотрібні для мене речі чи документи.

Не зарікатимусь і не говоритиму, що я став святим. Але я задумався, що робити добро не так і складно. І ці дрібні «приробітки» у вигляді чужих втрат не варті того, щоб йти на угоду зі своєю совістю.