Історію мені розповів один чоловік у Празі. Десь в сільській місцевості знайшли завалений листям колодязь.
Листя розкопали і побачили, що на дні колодязя лежить купа папірців. Дістали. Виявилося, що це листи.
Поруч лежали розірвані конверти. Тобто листи були витягнуті з конвертів, прочитані і викинуті. Листів було кілька сотень.
Вони були написані на початку 40-х років. Це були доноси, послані в гестапо з сусідніх сіл. Доносили на сусідів, приятелів, родичів.
Батраки на господарів, господарі на наймитів. П’яниці на шинкаря, шинкар на п’яниць. Загалом, всі на кожного.
Майже за Гоббсом, війна всіх проти всіх в масштабах сільській місцевості. Але там була ще й поштарка. Звичайнісінька тітка. Кріпконога і кремезна.
Вона вигрібала листи з сільських поштових скриньок, складала в свій мішок, сідала на важкий велосипед і їхала в велике село, де була пошта, а також розташовувалося відділення гестапо.
Але по дорозі вона заїжджала в лісок і сідала у старого висохлого колодязя. Діставала листи, розкривала їх – хто знає, може бути, у неї давно була така погана звичка? – розкривала їх, перечитувала і доноси викидала. І ось так – всі роки окупації.
