Стара поштарка рятувала людей від доносів, які вони писали одне на одного, вона просто їх викидала. Мабуть наймудріша жінка.

Історію мені розповів один чоловік у Празі. Десь в сільській місцевості знайшли завалений листям колодязь.

Листя розкопали і побачили, що на дні колодязя лежить купа папірців. Дістали. Виявилося, що це листи.

Поруч лежали розірвані конверти. Тобто листи були витягнуті з конвертів, прочитані і викинуті. Листів було кілька сотень.

Вони були написані на початку 40-х років. Це були доноси, послані в гестапо з сусідніх сіл. Доносили на сусідів, приятелів, родичів.

Батраки на господарів, господарі на наймитів. П’яниці на шинкаря, шинкар на п’яниць. Загалом, всі на кожного.

Майже за Гоббсом, війна всіх проти всіх в масштабах сільській місцевості. Але там була ще й поштарка. Звичайнісінька тітка. Кріпконога і кремезна.

Вона вигрібала листи з сільських поштових скриньок, складала в свій мішок, сідала на важкий велосипед і їхала в велике село, де була пошта, а також розташовувалося відділення гестапо.

Але по дорозі вона заїжджала в лісок і сідала у старого висохлого колодязя. Діставала листи, розкривала їх – хто знає, може бути, у неї давно була така погана звичка? – розкривала їх, перечитувала і доноси викидала. І ось так – всі роки окупації.