Мені 21 рік. Близько року тому я одружилася і з’їхала від батьків. І це найкращий рік у моєму житті.
Я стала дуже спокійною, врівноваженою та філософськи налаштованою, адекватно сприймаю речі, з чоловіком у нас повне розуміння, ми шанобливо ставимося один до одного та підтримуємо. Я начебто розкрилася і окрилилася, жити стало простіше, і зітхнула з полегшенням. А от із батьками у мене з самого дитинства стосунки не зрозумілі.
З одного боку, вони завжди мене повністю забезпечували всім необхідним і дуже дбали. Завдяки їм я здобула професію, зі мною завжди розмовляли, вели діалог, розв’язували проблеми разом. Багато сил вклали у моє навчання та виховання, безсонні ночі та нескінченні заняття музикою. Я була і є номер один для них (я єдина дитина в сім’ї). Можна сказати, щасливе дитинство. Але були речі, які мене мало не з дитинства обтяжували.
Сама я досить інтровертна і мовчазна, люблю тишу, слухняна, в дитинстві була слухняною, все робила що говорили. Але їхні вибухові характери мене завжди просто вражали. Самолюбний характер мого батька, його схильність засуджувати, домінування над жінкою, схильність критикувати все поспіль, роздавати всім діагнози, псували життя. Він готовий завжди йти на конфлікт, часто намагався з метою виховання недооцінити чи принизити мої здобутки, хоча в душі ними пишається. Наприклад, якщо мама каже, що я гарна, він каже: «не хвали її, а то зазнається». Маючи на увазі, що я звичайна, нічого особливого.
Більш розумна і турботлива, але така ж вибухова мама, при цьому ще й з дуже гучним неконтрольованим голосом і звичкою його часто підвищувати, коли їй щось не подобається. Тобто в нас удома завжди між батьками були крики, скандали, з’ясування стосунків. Такий у них стиль спілкування. Мене це дуже травмувало.
Я вставала то на один бік, то на інший, то сама входила в конфлікт, у мене були нервові зриви та істерики, емоційні виснаження, залежність від батьківської думки, страждання, сором від того, що образила матусю чи татку. Зведена сестра каже, що їй здавалося, що в мене алергія на батьків, що кожен із них мене злить. Можна сказати це так.
Гучний голос мами завжди мене напружував, я думала, невже вона не чує, що дуже виділяється, часто робила їй зауваження, щоб вона не кричала так голосно. Вона завжди на це ображається, починає кричати ще голосніше, що в неї такий голос, що я їй нормального життя не даю своїми зауваженнями.
Сьогодні я приїхала до батьків у гості, дуже скучила, дуже чекала зустрічі, прилетіла на крилах кохання. Я вже звикла до тихого і спокійного нашого спілкування з чоловіком, і перше, що я бачу, коли приходжу — знову ті самі шпильки на адресу один одного, знову ті ж крики, репліки, неповажне ставлення один до одного. Мене це дуже засмучує, я намагаюся не подати знаку, бути відчуженою від цього і нейтральною, розмовляти спокійно і на тему, але, мабуть, моя міміка мене видає, і в мене раз у раз проскочить — «ну вистачить вам», «ну що ви кричіть», «давайте спокійно поговоримо».
І мама мені сьогодні вже перед моїм відходом заявляє (не вперше таке): «я бачу, що ми тебе дратуємо, ти нас на дух не переносиш, постійно робиш нам зауваження. Ось, мене й чоловік ображає, і дочка не терпить на дух, ах як мені гірко». І мало не сльозу пускає.
Я в розпачі, не знаю що робити, дійсно, їх суспільство мені дається важко, але я їх люблю, і не хочу кривдити, і якщо мама плаче, почуваюся винною, докоряю собі, що знову не стрималася, що видала своє неприйняття, треба було бути милішим, добрішим.
Що робити? Розумію, що їхні стосунки сформувалися і вони вже звикли так спілкуватися один з одним. Їм нормально, не нормально мені. Все хочеться побачити спокійних батьків, мабуть, ніколи цього не станеться. Намагалася розмовляти з ними, нічого не змінюється. Мамі здається, що тато її весь час кривдить, а татові, що мама. Хоча обоє без причини один на одного кричать, та й на мене періодично.
