Свекруха давно втратила становище, коли може у нас щось вимагати, але гонор не дозволяє їй це зрозуміти. Доводиться їй регулярно про це нагадувати.
Коли ми з чоловіком тільки починали спільне життя, доводилося миритися із самодурством свекрухи. Ми тоді мешкали на її території. Нам із щедрості була виділена квартира, яка до того десять років стояла закрита.
То була квартира бабусі чоловіка. Здавати її свекруха не хотіла, ремонт там ніякий не робився, просто стояла закрита квартира та тягла комуналку.
Чоловік попросив маму пустити нас туди, поки ми збираємо на свою нерухомість. Погодьтеся, набагато простіше збирати на своє, коли не стоїть питання орендної плати.
Свекруха одразу не погодилася, роздумувала пів року. Ось що за неприємна людина? Якби вона цю квартиру здавала або там був супер-пупер ремонт, то були б підстави роздумувати, а тут курна халупа, яка десять років стояла без діла.
Мене ця ситуація дуже злила, бо хотілося певності, а свекруха не говорила ні так, ні ні. Краще б одразу відмовила.
Але зрештою свекруха дала відповідь. Вона дозволила нам навести лад у квартирі та в’їхати туди. Щоправда, зауважила, що ми платимо комуналку і п’ять тисяч їй зверху.
Мене таке ставлення зачепило, але було все одно дешевше, якщо винаймати інше житло. Довелося погоджуватись, хоча мені вже все це не подобалося.
Потім почалася стандартна історія – свекруха почала приїжджати, коли їй захочеться, відчиняти двері своїм ключем і ходити по квартирі.
Перші кілька разів нас навіть вдома не було, але якось вона прийшла, а я тільки з ванної в кімнату пробігла, на мені тільки рушник. Свекруха заходить у кімнату просто у взутті та починає мене вичитувати, що у квартирі безлад, а вона ще вчора казала прибратися.
– Вийдіть! – Вимагаю я, тому що я тут живу, я стою в рушнику, мені некомфортно, а тут тітка у верхньому одязі, у взутті мене життю вчить.
– Ти б змінила тон. Вимагатимеш, коли з моєї шиї злізеш, а поки ти можеш тільки просити, – закричала на мене свекруха, але квартиру таки покинула.
Я довго думала, що краще – скоріше накопичити на квартиру, але терпіти ще якийсь час таку поведінку свекрухи, або ж послати її туди, куди вона заслуговує, і винаймати іншу квартиру. У другому варіанті збирати ми будемо набагато довше.
Довелося терпіти. А свекруха, відчувши непорушність своїх позицій, постійно мені тикала в ніс, що я маю мовчати в ганчірочку і радіти, що вона така великодушна. Не в моєму положенні рота відкривати та чогось вимагати.
У цій ситуації був лише один позитивний момент. Ненависть до свекрухи дала найпотужніший заряд працьовитості. Я знайшла ще одну роботу, спала по п’ять годин на добу, але почала отримувати вдвічі більше. Чоловік не відставав.
Ми кожну копійчину відкладали на квартиру, звівши витрати лише до найнеобхіднішого. Це дало свої плоди, за півтора року ми накопичили на перший внесок. З якою насолодою я переїжджала до своєї квартири, розуміючи, що це початок нового життя, в якому я не зобов’язана терпіти свекруху з її тарганами.
Вона, звичайно ж, спробувала й надалі виступати з позиції сили, але я швидко її обламала. Тільки вона прийшла до нас і почала за своєю звичкою господарювати, як їй оперативно було вказано напрям, куди йти зі своїми розпорядженнями.
З того часу у нас холодна війна, яку не розтопила навіть поява онуки. Усі вимоги свекрухи, щоби до неї приїхали, їй допомогли, їй зробили щось, розбиваються однією моєю фразою, що вимагати вона нічого не може, тільки просити.
Просити приїхати в гості, просити допомогти їй, просити привезти до неї онучку, просити пустити її до нас у гості. Тільки просити, а ми вже подумаємо, чи варто дослухатися до прохань.
У свекрухи залишився лише один важіль тиску, та й то слабенький. Це спадок. Але мені він й так не дістанеться, а як чоловік вирішуватиме це питання, це не моя справа. Ми й без спадщини чудово живемо і ні чого не потребуємо.
