Свекруха і брат чоловіка зараз намагаються повернути колишню прихильність мого чоловіка до себе, але він чудово бачив, як вони повелися, коли потрібна була допомога.
А поводилися вони, як падальники. Постаралися пригріти до рук усе, до чого дотяглися, відмовляли мене продавати квартиру та машину, вважаючи, що чоловікові вже нічого не допоможе. Та й допомоги від них не було жодної.
У нас із чоловіком був свій невеликий бізнес, який давав добрий дохід. Ми купили квартиру, машину, збудували будинок, вже замислювалися про спадкоємця.
Чоловік ніколи не був жадібним, тому з радістю допомагав матері та братові у вирішенні різних питань. Свекруха їздила відпочивати, братові на двадцять років подарував нову машину із салону. Загалом, балував рідню.
Але сталася трагедія і чоловік потрапив до лікарні. Його стан лікарі коментували дуже обережно, гарантій не давали жодних.
Навіть коли критичний стан пройшов, лікарі не давали прогнозів на відновлення. Мене готували до того, що він залишиться овочем, який нікого не впізнаватиме і ходитиме під себе.
Але оскільки мінімальний шанс був, я вирішила спробувати. Це вимагало колосальних вкладень, тому я продала бізнес, квартиру та машину.
– Навіщо ти все розпродаєш! Ніхто не дає гарантій, що це допоможе! – голосила свекруха, яка була у сина в лікарні за рік лише двічі.
– Не треба було продавати бізнес, я міг би їм займатися, поки ти брата виходжуєш, – жадібно блищав очима брат чоловіка Андрій.
Свекруха вже встигла вигребти карту сина, а Андрій “взяв поносити” дорогий годинник, телефон і дорогий ноут. Я це все бачила, але в мене не вистачало сил на то щоб їм заперечувати.
Я здавала будинок, щоб були гроші, а сама вчила чоловіка знову сидіти, тримати ложку, ходити, загалом, повертала його до життя.
Він боровся, я бачила. Тільки це не давало мені здатися і потонути у своєму горі. Але врешті-решт чоловік став майже таким, як був раніше.
Його виписали, я перевезла його до нашої оселі та влаштувалася на роботу, бо треба було на щось жити. Ні свекруха, ні брат Андрій допомогу навіть не запропонували.
Я працювала, чоловік потихеньку теж почав працювати, він хотів повернути наш бізнес, але не викупити, а створити новий. Не за один рік, але йому це вдалося, хоча й пройшлося брати кредит під заставу будинку.
Зараз чоловік вже сам без проблем ходить, про перенесену хворобу нагадують лише трохи уповільнені рухи та легка кульгавість. Це величезна перемога.
Свекруха та брат цікавилися нашим життям дуже рідко. Дзвінки раз на місяць, але, мені здається, їхньою метою було дізнатися, чи не помер їх “улюблений” син і брат, чи не час бігти за спадщиною.
Ось коли ми з чоловіком знову купили машину і зʼїздили на відпочинок, тобто після того, як чоловік відродив бізнес, сімейство чоловіка почало надзвонювати та напрошуватися в гості.
Стільки років вони у нас не були, і їх це не хвилювало, а тепер нав’язуються. Я була категорично проти їхньої присутності, але чоловік один раз їх покликав, сказав, хоче їм у вічі подивитися.
Подивився. Там був такий цирк. Свекруха ридала у нього на грудях, голосила, що щаслива, бо бог її молитви почув і повернув синові здоров’я. Андрій просто посміхався і зображував щастя на обличчі.
Дивитись на це було відверто гидко. З моменту виписки з лікарні вони жодного разу не приїжджали, були лише зрідка дзвінки, а тепер така любов.
Але чоловік у мене не дурень, він сам все бачив, тому подивися на рідню та чемно їх виставив. А ті вирішили, що життя в них знову налагодиться.
Минулими вихідними свекруха навіть із пирогами приїхала, для улюбленого синочка спекла. Пироги чоловік взяв, а за п’ятнадцять хвилин сказав, що втомився і виставив маму за ворота.
Не розумію, чому він взагалі з ними спілкується, адже все давно зрозуміло. Декілька років ці люди про нього майже не згадували, і зрозуміло, чому вони зараз тут.
Я питала в чоловіка, навіщо це йому, він відповів, що треба. Якщо треба, то нехай. А я зроблю все, щоб чоловік не забув про поведінку своєї рідні у найскладніший період нашого життя.
