Свекруха називала мої претензії до чоловіка істерикою, доки сама не почула голосове повідомлення від його колеги

Ангеліна вперше напружилася не через помаду на сорочці, й не через пізнє повернення. Нічого такого не було. Просто Ігор почав класти телефон екраном униз!

Раніше він кидав його де завгодно: на тумбі в передпокої, поруч із цукорницею на кухні, на підлокітнику дивана.

Міг попросити дружину прочитати повідомлення, доки сам збирав інструменти, або зав’язував шнурки. А тепер телефон наче приріс до його долоні.

Сам Ігор був людиною видною: високий, широкоплечий, із темною бородою, яку акуратно підрівнював щонеділі.

Працював інженером у компанії, яка встановлює обладнання для великих торгових центрів. Говорив мало, але впевнено, і рідні вважали це за ознаку виняткової надійності.

Ангеліна виглядала м’якшою: світле волосся до плечей, сірі очі, тонкі пальці, вічно забруднені фломастером. Вона працювала ілюстратором та звикла помічати деталі, які інші пропускали.

Наприклад, те, як Ігор усміхався, читаючи повідомлення.

Не реготав, не ухмилявся, а саме посміхався. Тепло і трохи збентежено.

– Хто пише? – якось спитала вона.

Ігор одразу вимкнув екран.

– З роботи.

– А що там кумедного?

– Та нічого. Лєнка знову переплутала адресу об’єкта.

Ім’я пролунало надто швидко, ніби він заздалегідь приготував відповідь.
***
Ім’я Олени з’являлося у розмовах дедалі частіше. То вона затримала звіт, то попросила Ігоря підкинути її після наради, то надіслала фотографію нового обладнання пізно ввечері.

Коли Ангеліна сказала, що їй неприємно їхнє занадто тепле спілкування, Ігор закотив очі.

– Ти серйозно? Мені тепер із жінками на роботі мовчати?

– Я не прошу мовчати! Я прошу не ховати листування.

– Я нічого не ховаю.

Телефон при цьому лежав у нього в кишені домашніх штанів.

За кілька днів Ігор розповів про все матері. Ніна Георгіївна приїхала в неділю, як завжди підтягнута: коротка стрижка піксі, великі сережки, бордова помада.

Вона викладала в коледжі та звикла говорити так, ніби перед нею сиділи студенти, що провинилися.

На кухонному столі стояли керамічні чашки з простим квітковим візерунком. Чайник вимкнувся, і Ангеліна розлила окріп, намагаючись не дивитись на чоловіка.

– Я одразу скажу, Ангеліно, – почала свекруха, поправляючи серветку під чашкою. – Істериками чоловіка не втримати.

Ангеліна поволі поставила чайник на підставку.

– Я не влаштовую істерик.

– Ігор сказав, ти перевіряєш, хто йому пише.

– Я ніколи не брала його телефон!

– Але претензії висуваєш.

Ігор сидів поруч, відламував шматочки печива та дивився у стіл.

– Мамо, давай не роздмухуватимемо, – сказав він нарешті.

– Саме так. Нічого роздмухувати. У дорослих людей є колеги. Є робочі розмови. А жіноча недовірливість зруйнувала не одну родину.

Ніна Георгіївна відпила чай і подивилася на невістку з жалем, який образив сильніше прямого докору.

– Тобі треба зайнятися собою. Більше виходити з дому, менше фантазувати.

Ангеліна стиснула губи. Вона могла б нагадати, що заробляє не менше за Ігоря, веде три проєкти й зовсім не сидить біля вікна в очікуванні чоловіка. Але сперечатися не стала.
***

Наступної суботи Ніна Георгіївна знову приїхала. Вони збиралися відзначати день народження її молодшої сестри та обговорювали, що подарувати.

Ігор був у душі. Його телефон лежав на журнальному столику поряд із пультом. Екран спалахнув, показавши повідомлення від «Олени С.».

Потім сам телефон відтворив голосову. Очевидно, Ігор під’єднав навушники, але не прибрав автоматичного продовження.

Жіночий голос пролунав виразно, майже по-домашньому:

– Ігорьок, ти тільки дружині не кажи, що затримався через мене. А то вона в тебе така підозріла. І дякую за вчорашній вечір. Я досі усміхаюся.

У кімнаті стало тихо.

Ангеліна сиділа на краю крісла, притиснувши долоню до коліна. Ніна Георгіївна завмерла з чашкою в руці.

Її обличчя змінилося не одразу. Спочатку зникла поблажлива усмішка, потім брови здійнялися, а губи стали тонкою лінією.

Ігор вийшов із ванної, витираючи волосся рушником.

– Що трапилося?

Мати повільно поставила чашку на блюдце.

– Ігорьок, значить?

Він зупинився.

– Мамо, ти не так зрозуміла.

– А як я маю зрозуміти слова «не кажи дружині»? Поясни мені, викладачеві з тридцятирічним стажем! По складах можеш!

Ангеліна вперше побачила, як чоловік розгубився. Він переводив погляд з матері на дружину, наче сподівався, що одна з них підкаже правильну відповідь.

– Ми просто сиділи після роботи. Там ще люди були.

– Які люди? – спитала Ангеліна.

– Ну… спершу були.

– А потім?

Ігор провів долонею по бороді.

– Потім ми вдвох поговорили. У неї проблеми вдома.

Ніна Георгіївна різко відсунулася від столу.

– Ти виставив свою дружину істеричкою перед сторонньою жінкою?

– Нікого я не виставляв!

– Вона знає, що Ангеліна підозрює вас! Значить, ти обговорював із нею дружину?

Ігор промовчав. Сімейна рада закінчилася без торта та розмов про подарунок.

Ніна Георгіївна стояла у передпокої, застібаючи світле пальто. Її рухи були різкими, сережки гойдалися біля підборіддя.

– Ангеліно, я не мала рації,- сказала вона, не дивлячись невістці в очі. – Спершу треба було вислухати тебе.

Для Ніни Георгіївни це зізнання було майже публічним покаянням. Потім вона обернулася до сина.

– А ти не приходь до мене скаржитися на жінку, коли сам робиш із неї дурепу!

Як мати пішла, Ігор ще довго стояв біля дверей.

– Між нами нічого не було, – сказав він.

– Можливо, – відповіла Ангеліна. – Але ти вже вибрав її бік, коли сміявся разом із нею з мене.

Він хотів заперечити, але не знайшов слів.

Ангеліна не зібрала речі того вечора і не влаштувала сцени. Вона просто переселилася в іншу кімнату і попросила чоловіка вирішити, чи він готовий відновлювати довіру вчинками, а не поясненнями.

Наступного дня Ігор видалив листування з Оленою. Ангеліна сказала, що це нічого не доводить. І вперше Ніна Георгіївна з нею погодилася.

Чи можна вважати емоційною зрадою ситуацію, в якій чоловік приховує надто тепле спілкування з колегою та обговорює з нею свою дружину?

Що думаєте ви з цього приводу? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!