Як зараз пам’ятаю наше знайомство. Я тоді тільки почала працювати на себе, і дуже втомлювалася. Налагодила справи, та одразу поїхала відпочивати. На мене чекали високі гори, та мальовнича природа рідних Карпат.
На третій день свого перебування на відпочинку, я поїхала до Львівського парку атракціонів, де рішуче вирушила розважитися на Вежі падіння. Відстоявши чергу, я сіла і приготувалася… але всеодно не стрималася, й запищала!
Поруч сидів молодий хлопець, він взяв мене за руку, щоб заспокоїти. Було не стільки лячно, як незвично, тому він допоміг мені злізти з крісла, відвів убік і посадив на лаву. Там ми й познайомились. Женя був таким гарним, привабливим, ввічливим.
Він пояснював, чому мені було так страшно, як реагує мій організм, і мені ставало легше. Ми трохи прогулялися, та покинули парк, щоб взяти в оренду самокати, та покататися. Це був найщасливіший вечір у моєму житті.
Ми каталися в променях заходу сонця, сміялися, окидаючи один одного поглядами, з яких можна було судити, що ми один одному подобаємось. Він викликав мені таксі, яке занадто дорого коштувало, і залишив свій номер.
Ми зідзвонювалися декілька разів на добу, довго розмовляли про все, що ми переживали, що нас турбує, й він зізнався, що закохався, та запропонував спробувати жити разом. Через два місяці я приїхала до нього у Львів.
Ми почали жити разом, і тільки тоді я зрозуміла, як сильно мені пощастило з ним. Женя був дуже ніжний і ласкавий, такий милий і дбайливий! Допомагав по дому, завжди умів мене підтримати, та підбадьорити, навіть обладнав мені робоче місце вдома.
Він дуже зрадів, що я можу працювати вдома. У Євгена була собака Юджин (сенбернар), він був уже у віці, й дуже сумував за господарем, залишаючись на самоті. З Юджином я теж швидко порозумілася, він мене полюбив.
Через півтора місяця Женя зробив мені пропозицію, і ми одружилися без церемоній. А за три з половиною місяці я дізналася, що в положенні. Цей період був особливо важким, тому що мама чоловіка не збиралася приймати мене до своєї родини.
Свекруха терпіти мене не може … Вона постійно повторювала, що я занадто красива, а такі постійно гуляють від благовірних. Мене дивувала така логіка, а Женя вважав за краще не звертати уваги.
У нас з’явилася донька Іринка, і ми стали найщасливішими батьками на світі. А через рік я дізналася, що знову чекаю на дитину. Женя на руках мене ладен був носити. Едгар з’явився на світ раніше терміну, але на його здоров’я це не вплинуло.
Головне, що Іра та Едгар були міцними, здоровими, та щасливими малюками. Тільки не все складалося так добре. Одного разу свекруха заявила, що це не її онуки. Я була шокована! Вона свято вірила в те, що я нагуляла обох, при цьому стверджувала, що від різних чоловіків.
Примітно, що Едгар як дві краплі води був схожий на Женю, а Іра ввібрала мої риси, й навіть характер. Ми всі четверо були, як із картинки про ідеальну родину, де діти так сильно схожі на батьків. Але Галина Олексіївна відмовлялася брати онуків до себе, не приїжджала сама, і побачивши нас, намагалася малюків не помічати.
Оскільки я втратила батьків більше, ніж сім років тому, мої діти залишилися без бабусі. Батько Жені часто до нас приїжджав, і з задоволенням няньчився з онуками. Ось де справжнісінький дід! Коли я скаржилася йому на звинувачення свекрухи, він просив не звертати уваги.
Але маразм міцнішав, і досягнув феєричного масштабу. Женіна мама зажадала тест ДНК, причому від різних клінік. Самі знаєте, задоволення не дешеве. Але Женя вже так втомився від її пліток, та звинувачень, що погодився.
Я нічого не боялася, Женя був моїм першим, та єдиним чоловіком, інших у мене не було. Звичайно, ДНК довів батьківство, і жодних сумнівів уже не було. Ця жінка просто забрала копії документів, і на цьому все закінчилося.
Вона так і не приїхала жодного разу, не привіталася з онуками, й всіляко вдає, що їх не існує. І що поганого я їй зробила? Досі немає відповіді на це запитання. Молодшому вже п’ять років, а він, як і раніше, не розуміє, чому дідусь у нього є, а бабусі немає.
Женя завжди знаходить, що йому сказати, а я засмучуюсь. Мені здавалося, що всі бабусі та дідусі люблять своїх онуків, тим більше, що ми ні до чого їх не зобов’язуємо. А тут таке ставлення, ніби ці діти порожнє місце, і до її сина не мають жодного стосунку.
Не знаю навіть, що мені далі робити, щоб її ставлення до онуків змінилося. Чи може все залишити, як є, а діти підростуть, та самі запитають бабусю, чому вони їй не милі?
