Ми з чоловіком та дітьми живемо у селі, у нас свій будинок, господарство та город. Дім цей дістався мені від моєї бабусі у спадок. Спочатку ми хотіли його продати, але потім передумали: жити у місті зараз дуже дорого, у селі простіше. Чоловік у мене міський, думала, що не звикне до сільського життя, але ні, йому сподобалося.
Я заробляю тим, що шию на замовлення постільну білизну та інші речі, чоловік – торговий представник однієї компанії, їздить по всій області. Іноді заскакує до своєї мами, яка мешкає в обласному центрі разом зі своєю матір’ю. То продукти їм сільські відвезе, то якусь допомогу надасть.
Свекруха, Надія Василівна, жінка ще не стара, їй навіть п’ятдесяти п’яти немає, а от її матері вже за вісімдесят. Останніми роками здоров’я баби Віри похитнулося. Поступово вона дійшла деменції. Звісно, стадія ще не критична, але стан погіршується постійно, вона забувається, губиться, погано чує.
Ми з ними бачимося рідко, кожен має свої справи. А баба Віра ще й часто лежить у лікарні, чи то застуда в неї, чи то інші загострення. Якось Надія Василівна зателефонувала Толіку і попросила його заїхати до неї для важливої розмови. Зрозуміло, люблячий син не відмовив матері, але приїхав додому якийсь розгублений.
Запитую, що трапилося. Відповідає:
– Можна баба Віра якийсь час поживе з нами? Мама попросила. Там у неї із трубами якісь проблеми, три квартири затопило. І нашу теж. Скільки буде ремонт, незрозуміло. Може тиждень чи два.
– Ну Що ти так засмучуєшся? – Поспішила заспокоїти я чоловіка. – Вези бабу Віру, що ж вдієш, якось упораємося.
Толік дуже зрадів, бо не думав, що я погоджуся так швидко. А ще йому було водночас незручно і переді мною, і перед мамою, і перед бабусею, яка його виростила. Я це зрозуміла і не стала тріпати йому нерви, хоча перспектива доглядати бабусю мене зовсім не потішила.
Бабу Віру привезли наступного дня. Разом із нею приїхала і моя свекруха. Розстилалася переді мною, дякувала, обіцяла забрати її як тільки все налагодиться. Я повірила, вуха розвісила, привітала і свекруху, і бабу Віру. А потім почалися “веселі” дні.
Не буду в подробицях розповідати тут, як це все відбувалося. Хто стикався з хворими людьми похилого віку, у яких ще й розвивається деменція, зрозуміє мене. А ті, хто про це не знають, нехай залишаються у невіданні, бо це ні апетиту не додасть, ні віри у краще.
То баба Віра їла все поспіль і кожні п’ять хвилин просила щось ще, то цілими днями її доводилося вмовляти поїсти хоч трохи. Кілька разів діти, за звичкою, залишали незамкненою хвіртку, і нам доводилося бігати селу, розшукуючи стареньку, яка нічого не розуміє.
Щоб позбавити мене інших проблем, Толік купив дорослі підгузки, але бабу Віру до них потрібно було спочатку привчити (вона могла зняти та кинути їх, де завгодно). Привчання зайняло близько десяти днів.
Тим часом два тижні давно закінчилися. Я спитала у свекрухи, коли вона забере бабу Віру, та почала пояснювати, що робить ремонт у її кімнаті.
– Нехай побуде у вас ще тиждень, – попросила вона.
Тиждень перетворився на місяць, місяць – на два місяці, а свекруха весь час знаходила якісь приводи та відмовки, щоб не забирати від нас свою матір.
Ремонт закінчився, піднявся тиск, тиск стабілізувався, з’явився грип, а після нього – знову підскочив тиск. Ну і так далі все по колу.
Я не стала нити та докучати чоловікові, дзвонити свекрусі теж вважала зайвим, тому зібралася і поїхала до неї додому.
І що? Лежить свекруха, серіал дивиться, виноград поїдає, а сама здоровенька! Я в одну кімнату зазирнула, в іншу – немає тобі ремонту, ні наслідків потопу.
Розмова вийшла тиха і ввічлива, виховання мені не дозволяє кричати на старших, тим більше на свекруху. Але вже наступного дня вона приїхала, щоби забрати бабу Віру. Зітхнула тільки:
-Вона до вас звикла, тут же свіже повітря і таке інше.
-А у вас лікарні поряд, лікарі у кроковій доступності, аптеки.
Погодувала я їх на прощання і провела, помахавши рукою. А сама ще раз подумала: не приведи Господь дожити до такої старості. І таких дітей, як моя свекруха, теж мати не приведи Господь.
