Моя свекруха жінка як би це мовити, особлива. Вона вважає що свій обов’язок перед всесвітом виконала, бо виростила свого сина. Далі нехай світ почекає.
Десь я з нею дуже згодна, бо самій ростити дитину дуже важко, мене мати теж виростила сама, і я вдячна їй за все що вона спромоглася мені дати.
Коли ми з її сином Русланом одружилися, вона ніколи ні разу не сказала поганого слова до мене. Але і ніжністю від неї не віяло. Таке враження що їй було всеодно, мене це якось насторожувало. Подруги переконували, що це добре, навпаки, адже є такі які сунуть носа кругом куди можна, а моя золота прямо, не інакше.
Коли через 3 роки після весілля я завагітніла, то просто бігла додому сповістити чоловіка про цю подію. Бо сама ще ні про що не знала, було багато нервів, робота і я просто пропустила момент, коли мали настати ці жіночі дні.
А на роботі я бовхнулася без свідомості, тому перше що сказав мені лікар, дивлячись на моє бліде обличчя і нудоту – вітаю матуся. Я посміялася, та уваги цьому не придала, як можна взагалі діагностувати вагітність по кольору обличчя. Але в лікарні все підтвердилося.
Коротше додому я прийшла з тортом і новинами. Чоловік ледь не на руках мене носив, а потім взяв за руку і потягнув кудись. Ми бігли по сходам, сіли в машину, і вже по дорозі я зрозуміла, що ми їдемо до свекрухи.
Я чекала як мінімум привітань. Не думала звісно, що мене почнуть підіймати на п’єдестал, не чекала що розцілують, але.. Свекруха не вимовила ні слова.
Наче і не чула того що ми їй сказали, спокійно поставила на стіл печиво і чай, спитала щось за роботу, ми кілька хвилин поговорили і в результаті вона запитала, а чого по їздили то?
Мій чоловік дуже сильно образився, хоча ображатися треба мені. Тепер вони спілкуються через мене, я передаю важливі новини і вислуховую скарги, а саме цікаве, що обидва викрутили все так, ніби через мене все так вийшло. І що тепер? Чи варто їх мирити і продовжувати передавати слова, пропускаючи через себе?
