Свекруха вдала що не почула звістку про те, що мені стало погано

Моя свекруха жінка як би це мовити, особлива. Вона вважає що свій обов’язок перед всесвітом виконала, бо виростила свого сина. Далі нехай світ почекає.

Десь я з нею дуже згодна, бо самій ростити дитину дуже важко, мене мати теж виростила сама, і я вдячна їй за все що вона спромоглася мені дати.

Коли ми з її сином Русланом одружилися, вона ніколи ні разу не сказала поганого слова до мене. Але і ніжністю від неї не віяло. Таке враження що їй було всеодно, мене це якось насторожувало. Подруги переконували, що це добре, навпаки, адже є такі які сунуть носа кругом куди можна, а моя золота прямо, не інакше.

Коли через 3 роки після весілля я завагітніла, то просто бігла додому сповістити чоловіка про цю подію. Бо сама ще ні про що не знала, було багато нервів, робота і я просто пропустила момент, коли мали настати ці жіночі дні.

А на роботі я бовхнулася без свідомості, тому перше що сказав мені лікар, дивлячись на моє бліде обличчя і нудоту – вітаю матуся. Я посміялася, та уваги цьому не придала, як можна взагалі діагностувати вагітність по кольору обличчя. Але в лікарні все підтвердилося.

Коротше додому я прийшла з тортом і новинами. Чоловік ледь не на руках мене носив, а потім взяв за руку і потягнув кудись. Ми бігли по сходам, сіли в машину, і вже по дорозі я зрозуміла, що ми їдемо до свекрухи.

Я чекала як мінімум привітань. Не думала звісно, що мене почнуть підіймати на п’єдестал, не чекала що розцілують, але.. Свекруха не вимовила ні слова.

Наче і не чула того що ми їй сказали, спокійно поставила на стіл печиво і чай, спитала щось за роботу, ми кілька хвилин поговорили і в результаті вона запитала, а чого по їздили то?

Мій чоловік дуже сильно образився, хоча ображатися треба мені. Тепер вони спілкуються через мене, я передаю важливі новини і вислуховую скарги, а саме цікаве, що обидва викрутили все так, ніби через мене все так вийшло. І що тепер? Чи варто їх мирити і продовжувати передавати слова, пропускаючи через себе?