На весіллі їли, співали та танцювали. У перервах замість музики брязкав посуд, і гості читали заготовлені привітання. Столи у трикімнатній просторій квартирі були накриті щедро.
Наприкінці дев’яностих батьки нареченого і нареченої, зуміли спритно організувати весілля, батьківська квартира нареченого вдало підійшла для гуляння.
Антоніна Миколаївна, тітонька з боку нареченої, хвилини три читала підготовлене привітання з побажанням моря щастя, та грошей у такій кількості, скільки снігу в Антарктиді. Нарешті, викарбувавши кожне слово, розчервонівшись, сіла на своє місце.
А місце у неї було якраз навпроти Зої Пархоменко – миловидної жінки, приблизно років п’ятдесяти.
Трохи освітлені кучері грайливо падали їй на обличчя, на пишних грудях нитка перлів. Поряд із Зоєю ще дві жінки, мабуть, теж з боку нареченої, бо Зоя ще до ладу не знала їх.
У другій кімнаті, двері в яку були навстіж, дзвеніла музика і добре було видно танцюристів.
Жінки за столом примудрялися якось розмовляти під звуки музики, і навіть ділитися рецептами:
– А я роблю вдома салат «генеральський», – сказала Зоя Іванівна.
– Що, для генералів? – Запитала Антоніна Миколаївна, яка відзначила нещодавно сімдесятиріччя.
– Для чоловіка! – сміється Зоя Іванівна.
Приєдналися сусідки й почали розпитувати, як саме вона готує цей салат. А тим часом у сусідній кімнаті помітно виділявся один із танцюристів: чоловік невисокий, уже посивілий, але досить підтягнутий.
– Гляньте, Зоє Іванівно, це ваш чоловік там? – Запитала сусідка, що сиділа поруч.
Зоя відволіклася від рецепта, глянула, трохи витягнувши шию.
– Ну так, танцює… нехай танцює.
– Так виходить м’ясо протушкувати, чи підсмажити, – вирішила уточнити Антоніна Миколаївна, сказавши, що її по-свійськи можна кликати просто Миколаївна, – а сирі овочі…
– Так, капуста, буряк, морква – сирі, а ось картоплю у фритюрі…
– А майонез? – Запитала сусідка Іра.
– А я олію рослинну додаю, – відповіла Зоя Іванівна.
– І все перемішати? – Антоніна Миколаївна, одягнувши окуляри, докладно записувала рецепт, з яким ще не була знайома.
Тим часом музика гримнула так запально, що танцюристи, не перепочивши, пустилися знову в танок.
Поруч із чоловіком Зої Іванівни, крутилися жінки, у парі з ним танцювати легко: він і підтримає, і за ручку візьме, і такі па робить, що можна на сцену виходити.
Ірина знову штовхнула Зою Іванівну в бік. – Гляньте, ваш чоловік нарозхват…
Зоя знову витягла шию, відволіклася на секунду.
– Танцює, ну хай танцює, – відповіла вона, ніби це її й не обходило. І відразу перемикнулася на свій фірмовий салат, відповідаючи на запитання Антоніни Миколаївни.
– Я спочатку гірками викладаю: м’ясо в центрі, а по краях – капуста, буряк, морква, картопля… і виходить гарно. А як намилуємося на нього, так і перемішуємо, вже за столом.
– Як вашого чоловіка звати? – Запитала Ірина
– Толя… Анатолій, – знову відволіклася Зоя Іванівна.
– Скаче ваш чоловік, аж видно чергу серед партнерок…
Зоя знову глянула у бік другої кімнати.
– А-а-а, веселиться, ну нехай веселиться, – відповіла вона, і знову повернулася до рецепта салату.
Її родичка Наталя, яка сиділа поруч з Іриною, натякнула їй, що треба вийти, провітритися. Побачивши, що балкон вільний, жінки вийшли, накинувши пальто.
– Ні, ти помітила, вона взагалі за чоловіком не стежить, – сказала Наталя, – він там з усіма по черзі перетанцював… а цю… молоду, як її, Олена чи що, то взагалі за талію… і підняв. А вона підстрибує, верещить… теж мені Мата Харі…
– Теж не розумію, – погодилася Ірина, – сидить ця Зоя, салатом хвалиться, а мужик сам по собі! Чи погуляти його відпустила? Якби я на її місці була, давно б мужику команду дала: «поряд сидіти!»
– Точно! – підхопила Наталя. Я б цій молодій уже б “личко” подряпала…
– Ну, це може й зайве, – засумнівалася Ірина, – і все-таки дарма вона не стежить за мужиком. Він там такі «па» виробляє, усі тітки із заздрістю дивляться.
Весілля продовжувало співати й танцювати.
Вже стемніло, і чоловік Зої Іванівни, витерши піт на чолі, захеканий, нарешті «приземлився» поруч із дружиною.
– Ну, що, натанцювався? – Запитала вона з усмішкою. Втомився?
Він хитнув головою, намагаючись показати бадьорість духу. – Я сповнений сил, можу ще й з тобою! Ось прямо візьму на руки й уперед…
– Гаразд, наступного разу візьмеш. Поїж краще.
Він налив собі й дружині, потім сусідкам і, спіймавши поглядом нареченого та наречу, вигукнув:
– За молодих!
Поки Ірина з Наталією були відсутні, подружжя Пархоменко «зникли». Вже настав такий час, коли гості почали потихеньку розходитись.
Антоніна Миколаївна, ще раз вичитавши рецепт, повернулася за стіл. Виглядаючи нову знайому, можна сказати, тепер родичку, вийшла в передпокій, сподіваючись застати Зою. І не помилилась.
Анатолій встиг прихопити з кухні табурет, на який посадив дружину, і, присівши, взув на її стрункі ноги черевики. Взуття було на шнурівці, і Анатолій старанно зав’язав її, спитавши: – Не дуже туго?
– Нормально.
– Ну, давай другий, – сказав він.
Антоніна Миколаївна завмерла перед цією картиною. Зоя Іванівна зловила її погляд.
– Сиджу ось як цариця, – винно почала виправдовуватися вона, – і весь вечір просиділа, адже в мене нога була пошкоджена, нещодавно милиці залишила, чоловік тепер водить, як маленьку.
– Я не лише водити, я й носити можу, – бадьоро відповів Анатолій.
– Ой, гаразд, не треба мене нести, – засміялася Зоя, – прийняв добре, хоч би сам утримався?
– І справді, – занепокоїлась Антоніна Миколаївна, – раз із ногою біда, як ви дійдете?
Анатолій обернувся до жінки: «Миколаївно», я ще й вас на «буксир» можу взяти, – він рішуче виставив лікоть, – чіпляйтесь.
– Та що ти, я ще тут буду.
– Не переймайтеся, – сказала Зоя Іванівна, – ми з Толею майже поряд з вами живемо, навпроти наш будинок, тож доберемося.
Вони пішли, а Антоніна, вражена побаченою картиною, повернулася до гостей. Взяла виделочку, і постукала нею по графину, в якому був морс.
– Хвилинку, гості дорогі, сказати хочу.
– Давай, Миколівно, тост! – крикнув хтось.
– Я вже молодих вітала, і ось що скажу: все це нісенітниця…
Гості стихли, вирішивши, що жінка, на перший погляд, мудра, просто перемудрила. Але Антоніна продовжувала:
– От сидите ви, – вона подивилася на молодят, – молоді, красиві, а весільна сукня зніметься, костюм парадний теж у шафу перекочує, і роки полетять…
– Так от я що скажу, чоловік молодий, люби дружину роботящу, люби дружину хвору, люби втомлену дружину – тоді й вона тобі тим же відповість. Дбайте один про одного і розумійте один одного, і буде вам велике щастя!
Антоніна сіла, відпивши морсу. Гості ніби схаменулися і закричали: «Гірко».
Антоніна, згадавши Зою та Анатолія, подумала: «Ех, не зустрівся в моєму житті такий, як Анатолій, щоб на «буксир» мене взяв, та по життю повів».
– Та й Зоя молодець, розумна вона, – тихо сказала Антоніна.
– Не зрозуміла, що кажете? – Запитала Ірина.
– Я кажу: гарна пара – Зоя та Толя.
– А де вони? Щось не видно нашого танцюриста, – сказала Наталя.
– А чого він «ваш»? – Посміхаючись, запитала вона. – Анатолій свою царицю додому повів, – сказала Антоніна Миколаївна, і підморгнула жінкам.
