Liudmila

– Дядьку Олексій, ось зовсім ніяк зараз. – Самі знаєте, як це – коли кожна копійка на рахунку, та зайвої тисячі немає навіть на продукти комусь позичити… –

– Ти не повіриш, кого я вчора зустріла у торговому центрі! – голос Марії в слухавці звучав збуджено. – Твою маму з Ірою! Вони вибирали меблі для нової

– Мамо, взагалі-то ми спали, сьогодні ж неділя, – намагався прокинутися Олег. – Ти не могла б попереджати про свої приїзди та якось узгоджувати їх із нами? –

– Хто-небудь, зачиніть двері, я спізнюся! – Ірина гукнула, на ходу закидаючи сумку на плече. – Вічно ти кудись біжиш, – вийшов із кухні чоловік, – можна ж

– Василівно, ти вдома? Агов! – баба Люда притулилася обличчям до скла, через що її ніс став схожим на поросячий п’ятачок. Потім знову постукала у вікно, цього разу

Ганна цього разу не просто з відром – вона з двома. В одній руці огірки, в іншій – кабачки, а на голові косинка, зав’язана так, що стирчать вуха.

Дочка зайшла до квартири з двома сумками, похмуро опустивши голову. Поруч стояв онук із пакетами в руках: – Що й цей тебе вигнав? – зло запитала Жанна Федорівна.

Людмила дивилася у вікно, спостерігаючи, як миготять за склом знайомі краєвиди дорогою на дачу до свекрухи. Двадцять років вона їздила цим маршрутом кожні вихідні з травня по жовтень.

Сковорідка шипіла, як розлючена кішка, а я у квітчастому фартуху, металася по кухні, ніби танцювала з долею. Картопля шкварчала, котлети пихкали, а запах смаженої цибулі лоскотав ніс. Двері

Ранковий дзвінок від колишнього чоловіка змусив мене здригнутися. – Тобі чого? – гнівно запитала я. – Ларисо, привіт! У мене проблема! – Сергію, мені немає справи до твоїх