За все своє життя я не пам’ятаю жодного разу, щоб тато мені у чомусь відмовив чи щось не купив. У дитинстві він купував мені будь-які іграшки, які я захочу. Коли я виросла, пішли вище запити: телефони, одяг, путівки.
І ось зараз мені вже 25 років, і в мене, можна сказати, все є. Це є велика заслуга мого батька. Він усе життя працював на благо сім’ї й. За своєю натурою тато така людина, що ніколи не може відмовити у допомозі.
Якщо його хтось попросить підштовхнути машину, а він спізнюється на роботу – батько плюне на себе, але допоможе цій людині у її біді. Часто його добротою користуються не лише незнайомці, а й рідні люди.
Всі наші близькі давно звикли до того, що якщо виникає якась проблема, то можна звернутися до мого батька, і він все вирішить. І, чесно кажучи, мене таке нахабство родичів уже дістало.
Бувають такі випадки, коли вони не можуть вдарити палець об палець заради себе, й одразу ж дзвонять татові.
Мовляв, допоможи нам, бо ми самі не можемо впоратися. Розпестив він їх вже конкретно. А з недавніх пір тато взагалі почав допомагати ще й нашому місцевому дитячому будинку. Спочатку ми з мамою були проти такої ініціативи.
Але коли він почав відносити до дитбудинку більшу частину своєї зарплатні – ми насторожилися. А минулого місяця тато прийшов додому, і заявив, що після того, як його не стане, основна частина нажитого майна перейде до дитбудинку.
Не знаю як мама, але я на деякий час узагалі впала в ступор. Тільки через 5 хвилин після почутого я почала усвідомлювати, що тато на повному «серйозі» збирається віддати все чужим дітям. А як же ми з мамою? Ми можемо залишитися на вулиці!
Численні спроби переконати тата не привели ні до чого доброго. Того вечора ми з мамою не стали дошкуляти батькові допитами, й просто лягли спати. Коли тато заснув, ми з мамою зачинилися на кухні, й обговорили стратегію дій, щодо переконання батька, що це його дурна витівка, подарувати все дитячому будинку.
Наш ранок стартував з гарячої чашки кави, та втілення нашого з мамою плану. Спочатку спробувала відмовити батька мама. Вона використовувала всі свої жіночі хитрощі, про які тільки знала.
Мама навіть сама запропонувала батькові поїхати з його друзями на рибалку на кілька днів (хоча просто терпіти її не могла). Але всі її спроби виявились марними. Батько не відмовився від свого задуму. Після маминої поразки в хід пішли вже мої штучки. Я почала тиснути на жалість.
Казала, мовляв, а як же я? Я ж твоя єдина дочка і ти залишиш мене без спадщини? А невдовзі з’явиться твій спадкоємець? Йому тоді взагалі ніде буде жити. На всі мої слова батько твердо викарбував: «Я тобі допомагав все життя, все тобі підносив на блюдечку.
А ці діти нікого не мають. Вони у світі зовсім одні, й ніхто про них не подумає. Я просто повинен їм допомогти. Тим більше на той світ я поки не збираюся, а до того часу, як це станеться, я впевнений, що ти вийдеш заміж. І тоді вже турбота про тебе ляже на плечі твого чоловіка.
А мамі я обіцяю, що куплю невелику квартиру, і без грошей вона не залишиться».
Після цих слів я вже не знала, що робити. Але раптом у моєї мами дозрів новий план, про який вона мені розповіла надвечір. Мама запропонувала, що можна просто показово зібрати перед татом валізи, та поїхати від нього.
Сказати, що коли він не передумає, ми не повернемося. Ідея мами мені здалася перспективною, і наступного дня ми вже почали втілювати її у життя. Тато, прийшовши з роботи, застав нас уже у дверях із величезною кількістю сумок. Він одразу ж спитав, куди це ми зібралися.
Ми з мамою заявила наші умови повернення. А потім просто грюкнули дверима і пішли. Тато подзвонив мамі наступного дня, і попросив повернутись. Мама відразу ж спитала, чи відмовиться він від свого задуму?
Але батько сказав, що його переконати ми не зможемо вже ніколи, яких би умов йому не ставили. Нам із мамою довелося пожити ще пару днів у готелі, та повернутися додому, бо всі наші грошові запаси звелися до нуля. Але на шляху додому ми вирішили заїхати ще в одне місце.
Ми вже стояли біля дверей директора дитячого будинку. Літня жінка зустріла нас привітно, і запросила до себе в кабінет. Ми повідомили, що хочемо допомогти комусь із дітей, та попросили розповісти про них. Жінка докладно почала розповідати про важкі долі її вихованців.
Ми все чекали, коли мова піде про трьох рідних підлітків. Мама не витримала і сама про них спитала. Виявляється, що їм допомога не потрібна, бо якийсь чоловік їм допомагає. «Чи не наш батько?» – подумалося мені. Судячи з розповіді директора, ці діти потрапили до дитячого будинку зовсім недавно.
Їхньої матері не стало внаслідок якоїсь хвороби, яку нам афішувати не стали. Я дуже хотіла подивитись на потенційних спадкоємців квартири, машини, та грошового капіталу мого батька. Тож попросила подивитися на дітей, які гуляли на вулиці.
Там ми остаточно обговорили можливість допомоги дитячому будинку. Я бачила цих дітей, і найстарший з них мені здався шалено схожим на мого батька. На жаль, мама це
акож помітила.
Додому ми їхали мовчки. Кожен думав про своє, а можливо все-таки про те ж саме? Перед самим під’їздом мама сказала, щоб я нічого не казала батькові. Вона сама у всьому розбереться. Але як? Невже це його діти, а отже мої брати та сестра? Тоді виходить, що батько на боці мав другу родину?
Як можна просто вдати, що нічого не трапилося? Вже тиждень, як я перебуваю в пеклі. Мама ходить похмуріша за хмару, а батько, як ні в чому не бувало. Не знаю, на скільки мене вистачить. Але поки що я тримаю обіцянку, дану мамі, і мовчу. Господи допоможи мені…Невже це крах нашої родини? Як далі себе поводити? Що робити?
