Я звикла вставати рано, без будильника. До підйомів разом із сонечком мене привчила заводська лабораторія: реактиви не чекають, аналізи не переносяться на потім.
Я вже кілька років, як на пенсії. Але про те, щоб поспати довше, і мови немає. Тепер у мене онуки… Щоранку я сідаю в автобус і їду через все місто до дочки, сидіти з онуками. Їх у мене двоє, – Петя та Даша.
Я їх люблю, звичайно, але…
Останнім часом я почала ловити себе на думці, що дочка і зять зловживають моєю допомогою.
***
Того ранку я, як завжди, порпалася з дітьми. Дашка вередувала і розмазувала кашу по столу ложкою. Петя вимагав мультики. Я переодягла Дашу, вмовила Петю, упорядкувала кухню, зібрала розкидані по килиму кубики в коробку.
До мене підійшла дочка і викликала мене на розмову.
– У Петрика знову майка в плямах, – пробурчала Таміла, – мамо, ну скільки разів говорити? Ти цілий день тут, тобі все одно нічого робити. Хоч би за одягом онуків стеж, га?
Претензія була неприємною та несправедливою.
– Ми вчора гуляли на майданчику, – обізвалась я. – Він по калюжах бігав, я не встежила.
– Ну так стеж, щоб не бігав! – зажадала Таміла. – Так, все. Я поскакала.
Руслан, її чоловік і мій зять, завжди мовчазний, завжди в навушниках, кивнув мені і пішов слідом за дружиною.
Я віднесла Дашу в манеж і посадила Петю за малювання. Ну і почалося прання, потім обід, потім прогулянка, потім денний сон. Поки діти спали, я зайнялася прибиранням та приготуванням вечері.
Надвечір ноги гули від втоми. Я сіла біля вікна на кухні і вперше за весь день видихнула.
На подвір’ї почувся сміх. Я машинально глянула та побачила двох жінок приблизно мого віку. Вони стояли, тримаючи в руках палиці для скандинавської ходьби, і щось весело обговорювали.
– Щасливі, – подумала я, і тихенько зітхнула.
Я ж теж думала, що на пенсії у мене буде багато вільного часу. Але куди там!
Наступного ранку я зібралася з духом і сказала дочці:
– Таміло, може, хоча б суботами я буду вільна? Я хочу в басейн почати ходити.
Таміла глянула на мене так, ніби я зморозила несусвітну дурість.
– Діти не мають вихідних. А нам з Русланом теж відпочивати треба, – вона серйозно подивилася на мене, – на тебе одна надія.
Я кивнула, стиснула щелепи і пішла готувати.
***
Якось мені зателефонувала Люба, давня приятелька.
– Варюшо, я з моря повернулася! – Люба дзвінко засміялася у слухавку. – З дівчатами їздили автобусом.
– Молодці, – похмуро відповіла я.
Подруга трохи помовчала, потім обережно поцікавилася:
– Ну, а ти як?
– Та все так само. Онуки, потім онуки і потім одразу онуки.
– Ого… – мені здалося, що я бачу, як Люба хитає головою.
– Ага.
– Ну, це не річ, – впевнено промовила подруга, – ти в себе одна! Хто про тебе подумає, як не ти?
– Все вірно ти кажеш, Любо, – зітхнула я, – але ж, як доньці відмовиш?
– А скажи-но, – почала Люба, – ти тільки з онуками займаєшся, чи взагалі все робиш?
Я коротко перерахувала, чим займаюся день у день.
– Ну, це нікуди не годиться! – обурено сказала Люба. – Ти вибач мені, звичайно, за прямоту. Але, на мою думку, вони знахабніли! Я б на твоєму місці сказала так: або платіть мені, як няні, кухарці та прибиральниці, – або шукайте людину.
– Ой, Любо… – злякалася я. – Як я так скажу? Це ж моя донька.
– Так я й кажу: я б на твоєму місці зробила так, – зауважила подруга, – ну а ти думай, звісно.
Зрозуміло, Люба мала рацію. І ввечері я знову спробувала поговорити з Тамілою.
– Таміло, мені важко і за дітьми дивитися, і прибиранням займатися, – почала я, – може, ви наймете когось, щоб він прибирав тут?
Таміла прикусила щоку.
– У нас іпотека, – лагідно нагадала вона мені. – Ми не потягнемо. А тобі тут все одно робити нічого, поки діти сплять, протерла пилюку, змахнула підлогу шваброю, закинула речі в пралку, – та й усе.
Сперечатись я не стала. Тим паче, частково дочка мала рацію. Але слова Люби про те, що я в себе одна, не виходили з голови.
Після її дзвінка, до речі, я загуглила агенцію з підбору домашнього персоналу і записала розцінки, – про всяк випадок.
Декілька днів потому Таміла попередила, що в неділю вони чекають у гості сваху.
– Зготуй щось цікавіше і приберись добре, – сказала вона.
– Добре, доню, – відповіла я.
***
Раннього недільного ранку я прийшла до дочки і приступила до своїх обов’язків. Зварила суп, приготувала м’ясо, нарізала салати, спекла пиріг. Тим часом годувала дітей, збирала розкидані по квартири олівці, мила підлогу, протирала пил.
Нарешті прийшла гостя і всі розсілися за столом. Я подала суп та м’ясо, нарізала хліб. Ніхто не сказав мені дякую, але до цього я звикла давно.
Таміла спробувала суп і скривилася:
– Ну ось, знову пересолила… – вона сердито глянула на мене. – Я ж просила, щоб було якомога менше солі.
Вона обернулася до свекрухи, до Антоніни Степанівни:
– Ви вже вибачте, мама у нас все робить по-своєму. Скільки разів не кажи, як треба, все як об стінку горохом.
Антоніна Степанівна нічого не стала відповідати, тільки губи свої тонкі підібгала. Таміла, ніби не помічаючи цього, продовжила:
– Я от реально не розумію, – промовила вона, звертаючись до свекрухи, – мама не працює, нічим не зайнята, сидить цілий день у квартирі. А прибратися нормально не може, готує через раз, і діти вічно ходять у м’ятому та брудному.
Це було, м’яко кажучи, нехабство. Я подивилася на дочку, потім на зятя. Вони спокійно їли, не зважаючи на мене.
Антоніна Степанівна знову промовчала. Але я помітила, що вона насупилась. Вона взагалі була моєю ровесницею. Ну, може, трохи старше. До Таміли вона ставилася спокійно, у сім’ю сина не лізла.
І я раптом подумала: а вона ж теж бабуся. Така сама, як і я. Даша та Петя такі ж її онуки, як і мої.
То чому вона ніколи з ними не сидить? Чому вона виглядає доглянутою і задоволеною життям, тоді як я щоранку бачу в дзеркалі втомленого ломового коня?
Тут Петя підскочив до нас. Він смикнув мене за рукав і ні з того ні з сього заявив:
– Бабуся, а правда, що ти ледащо?
Петі було чотири. Він, певна річ, не розумів, про що говорить. Почув слово, запам’ятав, вирішив уточнити, та й годі.
Руслан раптом густо почервонів. Він узяв сина за руку і повів його у дитячу. Я почула, як він тихо мимрить там, мабуть, просить сина показати, що він намалював.
Антоніна Степанівна кинула на Тамілу швидкий, різкий погляд.
– Дуже цікаві думки у дитини, – зауважила вона, – цікаво, з чого б це?
– Ой, та ні з чого. Ой, та які там думки, меле, що на думку прийде! – Засміялася Таміла
– Діти завжди повторюють за дорослими, – зауважила Антоніна Степанівна.
Тут і я вирішила, що все, вистачить з мене. Вийшла до передпокою та витягла з сумочки список з розцінками з агенції.
Повернулась до столу і розгорнула аркуш перед Тамілою.
– Що це? – Здивувалася дочка.
– Якщо я ледащо, – почала я, – то мені здається, тобі варто знайти мені заміну. Я загуглила агенцію, та виписала розцінки. Скільки коштує няня, скільки коштує прибиральниця, кухарка, й так далі. Глянь-но.
Усі дивилися на мене. Тоді я взяла аркуш в руки і почала читати:
– Няня на повний день, з ранку до вечора – стільки-то. Далі… Домробітниця – стільки-то. Кухарка – стільки-то. – А тепер рахуйте. Руслане, у тебе телефон під рукою, рахуй!
Руслан порахував.
– Гарна сума, – посміхнулася я, – і в мене тут виникла ідея. Як щодо того, щоб платити мені,га? Не тільки як няньці, а й як прибиральниці, як кухарці, як офіціанту, як…
– Мамо, припини! – спалахнула Таміла.
– А чого це «припини»? – Завелася я. – Не припиню! Втім, є ідея. Антоніна Степанівна теж ніби бабуся. Чому б вам, Антоніно Степанівно, не взяти половину обов’язків на себе? Діти платитимуть. Справді, діти?
«Діти» мовчали.
– Весь цей час, – я склала папір навпіл і поклала перед дочкою, – ти, Таміло, казала мені, що я «нічим не зайнята». Що мені нічого робити. Що мені «не складно». А тепер я в тебе ще й ледащо!
– Мамо…
– Так ось! Я йду в безстрокову відпустку! – заявила я. – Відсьогодні!
Я помила посуд, поставила його на сушарку і швидко зібралася. Ніхто мене не зупиняв. А ввечері Антоніна зателефонувала мені.
– Ви все правильно їм сказали, – промовила вона в слухавку, – я відразу себе правильно поставила: онуками не займатимуся.
– Раз на тиждень погуляти з ними – будь ласка. Але годувати їх і витирати їм соплі щодня – вибачте. Ось вони все на вас і повісили.
– Ну, тепер усе, – твердо сказала я, – крапка.
***
Минуло кілька місяців. Таміла не подзвонила жодного разу. Я також.
Від Антоніни знаю, що вони найняли справжню няню та прибиральницю. Готують самі, або замовляють.
А я у вересні поїхала на море. Купила собі нову літню сукню в квіточку, і це була перша обновка, на яку я зважилася за всі ці роки.
Сиділа на березі, слухала шум хвиль і насолоджувалася життям.
Не знаю, чи зрозуміла щось донька, чи просто образилася на мене. Але повертатися до колишнього я не стану. Можливо хтось мене і засудить, а хтось і пошкодує…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
