Олена давно збиралася відвідати маму. Відпустку перенесили двічі. Спочатку напарниця зламала руку, – гарувала два місяці, а потім начальник умовив почекати ще два тижні.
І ось вона сиділа в потязі з подарунками та валізою. Нарешті відпочинок від клієнтів, від документів. Мама останнім часом розмовляла телефоном мало, тихо, стримано і якось холодно.
Може образилася, що Олена довго не приїжджала, не допомагала на городі? Але ж дочка вже доросла, має роботу, та й пояснювала вона все мамі. Олена про це давно думала.
Замість червня вийшло наприкінці серпня. А мама «образилася» у липні, на самому початку. Олена намагалася знайти пояснення, але все сходилося лише до одного: “Лєна не приїхала – мама образилася”.
***
Олена вийшла на перон, – нікого. Зазвичай мати її зустрічала, а тут ні. А вона ж сказала.
– Олено, в гості приїхала? Ти одна? Сідай, підвеземо. Ми племінника відправляли. Все літо у нас гостював. – Сказала сусідка її матері.
– Дякую, не відмовлюся, бо речей багато. Все літо не могло вибратися.
– Як в особистому житті?
– Яке може бути особисте життя, якщо все літо на роботі за двох людей одна орала? Начальник нікого тимчасово брати не хотів.
– Так, Оленко, тобі майже тридцять років, а особистого життя немає. Не в матір ти пішла. Їй п’ятдесят, а життя б’є ключем.
– У якому сенсі?
– А ти не знаєш? Ти матері хоч дзвонила?
– Дзвонила. Щодня.
– І ти нічого не знаєш?
– Я щось повинна знати? Щось…
– Дізнаєшся. Тільки гарне чи погано, – ось у чому справа. От і приїхали, мати тебе вже зустрічає.
Олена подякувала та вийшла з машини. Мати й справді стояла біля хвіртки.
– Приїхала нарешті!
– Мамо, я ж тобі говорила, що працюю.
– Говорила, але могла б у вихідні приїхати.
– Мамо, ти серйозно? Майже тисячу кілометрів? Приїхати і тут же поїхати? Навіть, й якщо так, то вихідних не вистачить.
– Гаразд. Приїхала та приїхала. Розмова є. Ходімо додому, познайомлю тебе з моєю сім’єю.
– Що?
– Якби приїжджала частіше, то знала б уже.
– Мамо, ти ж знаєш, що я працюю!
– Знаю. І про відстань знаю. Це Микола, Микола Петрович, ми з ним живемо разом. Це Катерина, його дочка, а це її син. Це моя дочка Олена.
За кухонним столом сиділи троє, чоловік років шістдесяти, його дочка та дитина п’яти років.
– Олена. Добре, що приїхала, – сказав чоловік. – Ми поїли, а ви тут поговоріть з матір’ю.
Усі троє вийшли з будинку надвір.
– Мамо, може спочатку наллєш чаю? Я взагалі-то голодна.
– Чай з бутербродом, а за годину обід буде. Суп майже готовий.
– Мамо, ти ж знала, що я приїду. Ти ж завжди готувалася до мого приїзду. Гаразд. Хай буде чай. І що там за розмова?
– Розмова… – мати не знала з чого почати. – Дочка, у мене сім’я. Знову сім’я. Я ще не стара. Іван Петрович – людина серйозна, ґрунтовна. Будинок має намір ремонтувати. Дочка його із сином відпочивають тут.
– А де вони взагалі мешкають?
– Катя винаймає квартиру, чоловік у місті залишився, а вона тут відпочиває. Коля запросив їх.
– Ти щаслива?
– Я хочу з тобою поговорити. Ти повинна… Навіщо тобі половина будинку тут, якщо в тебе квартира за тисячу кілометрів?
– Квартира в іпотеці, а от будинок просто є. Батьківський будинок! Він наш, – твій та мій. Що означають твої слова?
– Мені буде спокійніше, якщо будинок буде повністю мій. Коля ремонт зробить, зону відпочинку, Катерина з онуком приїжджатимуть, чоловік її.
– Ти пропонуєш віддати тобі мою половину, яку тато заповідав мені? Подарувати? Чи ти її викупиш? А може, твій Микола Петрович викупить? Мені гроші потрібні, але не настільки!
– Мамо, ти тут живеш, живи, я не збираюся продавати нікому свою половину. Ти після відходу батька п’ять років не говорила про це. І… Я хочу приїжджати у свою домівку. Нехай половина, – та моя. Я у свою кімнату!
– Почекай, там Катя!
– Ти знала, що приїду я, твоя рідна дочка, а в кімнаті Катя? А де моє місце? Мені куди?
– Кабінет батька вільний. Поки що там.
– І на тому спасибі, мамо!
– Ти подумай. Микола гарний, тільки в чужому будинку ремонт робити не хоче.
– У чужому? А він буде його?
– Він буде наш, – його та мій. Тільки потрібна твоя половина.
– Йому потрібна моя половина? Безплатно? Мамо! Ти збираєшся віддати йому половину, подарувати? Це ти повинна думати, а не я!
– Ти хочеш завадити моєму щастю?
– Якщо ти щаслива з цим чоловіком, то йому має бути все одно чий це будинок. Моя половина моєю і залишиться!
– Ти руйнуєш моє життя!
– Мамо, ти сама це робиш! Якщо ти не потрібна цьому Миколі без будинку, то ти йому просто не потрібна! Він користується тобою! Живіть та будьте щасливі!
– Я приїхала відпочити, але бачу, що на мене чекали тільки заради половини будинку. Користуйся, мамо. Поїду вранці, вибач, але потяг ходить за розкладом.
Олена не стала розбирати свої речі. Дістала лише подарунки для мами, залишила на столі, за яким раніше працював батько. Вона так і не вийшла на обід, хоча мати запрошувала. У валізі знайшлася пачка печива та пляшка води.
Олена знайшла у столі зошити батька. Батько писав вірші. Олена читала та плакала. Як добре, що ніхто до них не дістався, не викинув. Олена сховала їх у валізі.
– Дочко, ти б поїла. Якось недобре виходить. Ти не їси, відмовляєш із будинком. Навіщо він тобі? Там Коля нервує. Він же хотів бути господарем.
– Не починай! Я сьогодні вже наслухалася по горло. Поїду вранці.
– Я ж не жену тебе.
– Не женеш, але твій Коля дивиться на мене, як на річ! А Катерина взагалі відвертається. Якщо ти щаслива з ними, то живи. Я заважати не буду.
***
Олена поїхала. Через місяць мати почала розмовляти як раніше, а трохи пізніше зізналася, що Микола пішов від неї.
Йому потрібна була хата! Ціла,- не половина, не частка. Після від’їзду Олени вони почали сваритися. Отримати в дар половину йому було мало.
Мати Олени вже хотіла свою частку з ним поділити, але вчасно схаменулась. Він зробив їй пропозицію вийти за нього заміж, а подарунок йому – будинок. Немає будинка – немає весілля. Немає весілля – наречений на вихід…
Як кажуть – Бог одвів від такого “гарного” господаря…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
