Того літа ми всією родиною вирішили поїхати на Закарпаття. Причина була більш ніж вагома: батьки купили першу у своєму житті машину. І, звичайно, їм хотілося похвалитися перед родичами. Хоча в цьому вони б ніколи та нізащо не зізналися.
В невеликому селищі у нас жила літня родичка, мамина рідна тітка, тому вирішено було насамперед провідати її.
Тітка Марія, хоч і пережила у своєму житті чимало неприємностей, виглядала для своїх шістдесяти років дуже непогано. Вона була активна та доглянута. Але ось хорошими манерами тітка не відрізнялась.
Я у свої двадцять років ще ні з ким не зустрічалася і практично весь вільний час або гуляла з друзями, або проводила в інтернеті. Навчалася я на кравця, що приносило мені велике задоволення. Шити, малювати, будувати креслення – все це мене цікавило з самого дитинства.
Дорога виявилась важкою. Втомлені, голодні, але дуже задоволені, ми постукали у двері сільського будинку, в якому вже чверть століття жила тітка Марія.
Не беруся сказати чому, але з першої секунди зустрічі я відчула у родичці якусь неприязнь. Коротко кажучи, нам були не раді. Хоча у кожній телефонній розмові жінка запрошувала нас у гості.
“З ввічливості” – зрозуміла я суть тих запрошень, але батькам, ясна річ, нічого не сказала.
Мені подобалося у цій поїздці все: гарна природа, гарна погода, чудові сусіди тітки Марії, з якими я встигла познайомитися вже вранці. Не подобалося мені тільки одне: перебувати в хаті, коли господиня була поряд. В будинку завжди було чисто, але якось не затишно.
Тітка була самотня. Поховавши в молодості чоловіка, вона так і не вийшла заміж, хоч дітей все ж таки народила, хоча і пізно. Обидва її сини, не знали рідного батька, пішли кривою доріжкою і потрапили за ґрати в один рік.
– Ну, розповідай, наречених багато? – несподівано спитала родичка в той момент, коли батьки пішли до магазину, а я залишилася вдома.
– Та ні, які наречені, – відмахнулася я від її надмірно нав’язливої цікавості.
– Зрозуміло, – відповіла жінка, та оглянула мене з ніг до голови.
Мені стало ніяково, і я відійшла до вікна.
– Кого виглядаєш? – знову запитала тітка.
– Так, нікого.
– Ось і правильно. Нема чого молодій дівці у вікно вирячитися, себе на показ виставляти. Кому треба, то заміж візьмуть, – приголомшила мене тітка Марія.
На щастя, прийшли батьки, принесли багато різних смаколиків, і ми сіли пити чай. До речі, у домі тітки продукти були, причому не дешеві й у достатній кількості.
Але вона жодного разу не запропонувала взяти щось із холодильника. Батьки щодня (іноді не один раз) ходили до магазину, приносили щось до столу, після чого тітка Марія кликала всіх пити чай чи обідати.
Відпустка закінчувалася, тому ми вирішили їхати на тиждень раніше, щоб встигнути доїхати та відпочити.
– Ну що, сядемо на доріжку, – якось фальшиво запросила до столу тітка Марія.
Розмова не клеїлася, і я, яка не хотіла більше брати участь у цій постанові, пішла збирати речі.
– А ось ти де? – увійшла без стукоту тітка.
– Дуже вже хочеться додому, – чесно сказала я.
– Додому, кажеш? А де він, твій дім? – Зло посміхнулася тітка Марія. – Взяли тебе з дому малюка. Давно, правда. Але що було те було.Тепер живеш, як у Бога за пазухою, ні в чому потреби не знаєш.
Наступні пів години я слухала про свою долю у виконанні тітки. Сказати, що мене вразили її слова, мабуть, не сказати нічого.
Повернувшись додому, я чесно запитала батьків про те, чи брехала мені тітка. Звичайно, я чекала, що вони скажуть, що збрехала. Мовляв, не знаємо навіщо, але її слова – брехня.
Але ні, слова тітки Марії виявилися правдою. Мало того, я дізналася, що моя рідна мати – найкраща подруга тітки. Ця жінка колись так легко розпорядилася моїм життям, відавши мене до будинку малюка.
Ці одкровення стали для мене справжнім шоком. Я була дуже зла і скривджена на батьків за те, що вони стільки років приховували правду від мене. Але згодом злість стихла. Я зрозуміла, що вони хотіли якнайкраще.
Я так і не дізналася про те, хто був моїм батьком. Але, чесно сказати, мабуть, і не хотіла цього знати. Люди, які взяли мене з дитячого будинку і віддали все своє кохання, стали для мене єдиною справжньою родиною. Саме вони – найголовніші в моєму житті!
