Хочу поділитися з вами своєю історією, яка сталася, а вірніше, відбувається у моїй родині й досі. Навіть не знаю, що робити, нерви натягнуті, як струни. Вечорами тільки й залишається, що плакати перед сном. А що, все одно ніхто не чує. Але про все по порядку.
Ми з чоловіком ще молода пара. Трохи за 30. Наші відносини будувалися досить довго зі своїми взлетами і падіннями. Спершу я не хотіла мати з ним нічого спільного, але потім якось зійшлися. Влад дуже тиха і спокійна людина. Такий, знаєте, виконавець другої ролі. А я ж люблю, коли довкола шумно і багато народу.
Ми познайомилися, коли я закінчувала інститут. Влад тоді вже кілька років як працював, і мені було цікаво спілкування з хлопцем, який до того ж закінчив той же курс, що я.
Але, поспілкувавшись з ним пару днів, я зрозуміла, що хлопець дуже страждає через своє колишнє кохання, яке почалося в нього ще в школі. У той період ми не могли бути разом і наступного разу пішли на побачення лише за рік. Ну, а потім у нас все й закрутилося.
Познайомили батьків один з одним. Знайшли гарну квартиру, зробили ремонт та почали разом жити. Відгуляли весілля. Влада підвищили та дуже добре підняли зарплату. А через деякий час тест показав мені дві смужки.
З того часу минуло півроку, і тепер я з величезним пузом змушена проводити більшість часу на самоті. Чоловік має нестандартний графік роботи, тому його часто не буває вечорами.
У кількох моїх подруг така сама ситуація: їхні хлопці можуть виїхати у справах просто посеред ночі. Але вони вже звикли до цього. А ось я ніяк не можу. Щоб не сидіти в чотирьох стінах, я часто вибираюся вдень на вулицю погуляти містом. Лікар мені рекомендував подібну фізичну активність, та й я звикла до навантажень: не дарма все дитинство у мене пройшло у спортивних гуртках та секціях.
Тепер ближче до проблеми: нещодавно бабусі-сусідки, що вічно сидять біля мого під’їзду, приголомшили мене новиною:
«Твій чоловік, красуне, поки тебе нема, бабу до вас водить додому. Вже вдруге, до речі. Ти б якось поговорила з ним, чи що. У нас двір, взагалі-то, з високою мораллю та принципами. Нічого тут борделі влаштовувати!»
Прийшовши додому після довгої прогулянки, я справді побачила сліди перебування у квартирі чоловіка: деякі речі були пересунуті, у холодильнику не вистачало йогурту та кількох сосисок. Що ж, ось і дожилася я до життя такого, як у кіно. Зі зрадами та всім іншим. Якось я дотерпіла до вечора, а потім пішла до подруги скаржитися на життя. Чоловікові я нічого не сказала, вирішила: поки рано.
Але так довго не могло тривати. Мені з моїм характером дуже складно було вдавати спокій в ситуації, що склалася, і вже через 2 дні я, зла і у нічній сорочці, стояла над чоловіком, що лежав у ліжку, і на підвищених тонах з’ясовувала ситуацію. Хвилин 5–10 Влад м’явся і намагався уникнути відповіді. Але бачачи, що я не збираюся здаватися, таки пішов мені на зустріч.
Виявилося, що так. Він приводив у дім жінку. Але причиною тому була ніяка не зрада, а бажання зробити приємне мені, його другій половинці. Він задумав витратити трохи грошей на дизайнера, щоб вона якісно та красиво спроектувала нам дитячу кімнату. Щоб і дитині було комфортно, і ми могли б похвалитися гостям ремонтом.
Як докази він показав мені на планшеті фотографії нашої кімнати, якісь замальовки майбутньої дитячої, останні повідомлення від дизайнера. Справді, видно, що працює професіонал, причепитися було просто нема до чого.
Я, природно, пожурила чоловіка за зайву скритність і яскравість вибраних кольорів, але так, удавано. Тоді я була щаслива. Досить велика гора впала з плечей.
Але дещо в цій історії мене турбувало. Якийсь дивний, ледве відчутний свербіж у потилиці. Називайте це, якщо хочете, жіночою інтуїцією. Погулявши день, згадуючи час від часу все, що трапилося, до мене прийшла думка. Марія! Точно! Дизайнер Марія, блондинка зі світлим кучерявим волоссям. Я згадала, що то за жінка.
Багато років тому в неї по вуха був закоханий мій чоловік. Так, це те саме його шкільне кохання. Наша з чоловіком наступна розмова була вже спокійнішою. Я не заводилася. Виявилося, що я права.
«Місто у нас не надто велике, тому іншого фахівця знайти нелегко. Ну були вони у стосунках 100 років тому, та й що? Всі усе давно вже забули. І взагалі не потрібно робити поспішних висновків. Ми ж одружені люди».
Як ви розумієте, мені легше від цього не стало. Чоловік і далі співпрацюватиме з дизайнером Марією, але недовго: залишилося лише розпочати робити сам ремонт. На всі мої запитання він відповідає сухо: все гаразд, не вигадуй.
Подруги кажуть, що він щось приховує. А чоловік каже, що в мене передпологова параноя. Кому вірити — гадки не маю. Але продовжую тихо плакати у подушку перед сном. Все одно ніхто не бачить.