– Ти даруєш синові свою квартиру, навіть не спитавши мене! Тому що це твоє особисте майно? Добре! Але тоді чому моя квартира, в якій ми живемо, раптом стала спільною? – Обурено запитала дружина

Сім років Марина та Денис прожили у її квартирі. Жінка купила цю двокімнатну ще до знайомства з майбутнім чоловіком.

Накопичувала, оформляла іпотеку, сплачувала останній внесок із полегшенням. Квартира була її фортецею, її досягненням.

Денис в’їхав до неї після весілля, для обох це був другий шлюб. Чоловік привіз дві валізи речей і одразу почав говорити: наша квартира, наша кухня, наш ремонт. Тоді Марина не заперечувала. Вони були сім’єю. Ділили побут, рахунки та турботи на двох.

У чоловіка також була своя квартира. Однокімнатна, що дісталася від бабусі у спадок. Дуже скромна, але повністю його. Денис почав здавати її в оренду. Гроші йшли до спільного бюджету. Все здавалося справедливим.

Все змінилося того дня, коли до них на вечерю приїхав Сергій, син чоловіка від першого шлюбу. Хлопцеві було двадцять два.

Він працював менеджером та винаймав кімнату. Практично з порога Сергій почав скаржитися батькові:

– Тату, я так втомився платити за оренду! Третина зарплати йде!

Денис співчутливо кивав. Він різав м’ясо на тарілці, а потім зненацька сказав.

– Не хвилюйся, синку. Я саме подумую передати тобі мою однокімнатну. Оформимо у подарунок. Тобі буде де жити.

Коли Марина це почула, просто завмерла з виделкою в руці. Чоловік не обговорював це з нею. Просто оголосив за вечерею. Наче йшлося про старий піджак, а не про квартиру.

Сергій зрадів.

– Правда? Тату, ти серйозно?

– Звичайно. Ти ж мій син. Я мушу тобі допомогти.

Марина мовчала. Усередині здіймалася хвиля. Це був не гнів, а скоріше розгубленість. З одного боку, зрозуміло, – батько допомагає синові. Нормально. Але з іншого боку, щось неприємно шкрябало душу.

Сергій пішов задоволений. Денис сів на диван і ввімкнув новини по телевізору. Марина прибирала посуд, мила тарілки механічно. Думала.

Виходить, його квартира – це особистий актив. Він розпоряджається нею одноосібно, не питаючи навіть її думки. Дарує, кому хоче.

А її квартира автоматично стала спільною. “Наш будинок, наше житло, наша фортеця”. Хоча у документах написано одне ім’я. Її ім’я!

Увечері вона сіла поряд із чоловіком.

– Денисе, я хочу дещо обговорити.

Він відірвався від екрана.

– Давай.

– Я розумію, що ти хочеш допомогти Сергію. Це вірно. Але мене бентежить одна річ.

Чоловік насупився.

– Яка?

– Ти свою квартиру вважаєш лише своєю. А мою називаєш нашою. Де справедливість?

Денис моргнув, наче не зрозумів.

– Про що ти?

– Ти даруєш синові свою квартиру, навіть не спитавши мене! Тому що це твоє особисте майно? Добре! Але тоді чому моя квартира, в якій ми живемо, раптом стала спільною?

Чоловік відкинувся на спинку дивану.

– Марино, це ж зовсім інше. Ми сім’я. Живемо разом. Виходить, – квартира наша. Спільна.

– А та квартира?

– Та моя особиста. Я її давно маю. Можу розпорядитись, як хочу.

Жінка глянула на нього уважно.

– Тобто твоя власність залишається твоєю? А моя стає спільною?

Денис зітхнув роздратовано.

– Ти про що взагалі? Ми ж живемо тут! Це наш дім! А ту квартиру я здавав, вона окремо.

– Денисе, я купила цю квартиру до нашого шлюбу! Юридично вона моя! Так само як твоя однокімнатна – твоя!

Чоловік підвівся. Пройшовся кімнатою.

– Марино, ти проти того, щоб я допоміг сину?

– Я не проти. Я проти подвійних стандартів.

– Яких стандартів? Я не розумію!

Жінка теж підвелася. Говорила вона спокійно, але твердо.

– Ти вважаєш, що маєш право одноосібно розпоряджатися своєю квартирою. Добре. Але тоді я маю таке ж саме право розпоряджатися своєю. Без приставки “наша”.

Денис почервонів.

– Це жадібність якась. Сергій мій син! Він потребує допомоги! А ти тут про якісь права!

– Не про права. Про рівність!

– Яка рівність? Ми чоловік та дружина! У нас все спільне!

Марина сіла назад на диван.

– Отже, все спільне? Тоді давай обговоримо дарування твоєї квартири разом. Як сім’я. Чи твоя власність таки особиста?

Чоловік замовк. Сів у крісло. Обличчя розгублене.

– Ти не розумієш. Це – різні речі!

– Поясни, чим вони різні.

Денис мовчав довго. Потім сказав тихо:

– Та квартира від бабусі. Вона мені дісталася у спадок. Я хочу передати її синові. Це сімейне.

– А ця квартира?

– Ця – наша. Ми тут живемо!

– Тобто, якщо я захочу продати цю квартиру та купити іншу, ти будеш проти?

Чоловік стрепенувся.

– Звісно, ​​проти! Це ж наша хата! Ми тут живемо!

– Ось саме.

У кімнаті запанувала тиша. Денис дивився на дружину не розуміючи. Марина дивилася на підлогу.

Вона усвідомила, що чоловік щиро не бачить розбіжності. Для нього це було природно. Його власність – священна! Її власність – належить сім’ї!

– Марино, я не хотів тебе образити, – сказав чоловік примирливо.

– Знаю.

– Просто Сергієві справді потрібна допомога.

– Розумію.

– То ти не проти?

Жінка підвела очі.

– Даруй. Це твоя квартира. Твоє рішення.

Денис зрадів.

– От і чудово! Я знав, що ти зрозумієш!

Він пішов на кухню. Марина залишилася на дивані.

Кілька днів подружжя майже не розмовляло. Денис не розумів, чому дружина холодна. Він просто допоміг синові. Нікого не образив.

А Марина стояла перед вибором. Наполягати на справедливості, чи зруйнувати тендітний мир? Або змиритися, зберігаючи в серці образу. Гроші від оренди квартири чоловіка йшли до спільного сімейного бюджету, а зараз їх не буде.

Денис таки оформив дарчу на сина. Сергій став власником однокімнатної квартири. Радо дзвонив, дякував батькові. Марині теж дякував за розуміння.

Вона кивнула головою. Усміхнулася, але мовчала. Увечері чоловік обійняв її на кухні.

– От і добре, що все налагодилося. Правда?

– Так.

– Ти ж не сердишся?

– Ні.

Денис поцілував її й пішов дивитись телевізор. Марина стояла біля плити, смажила млинці й думала, що сім років прожила в ілюзії рівності.

А рівності не було. Був зручний для нього розподіл. Його особисте залишається особистим. Її особисте – стає спільним. І найцікавіше: він не переймався. Щиро вважав це за норму. Не бачив несправедливості.

Марина покликала чоловіка вечеряти. Вони їли мовчки. Він гортав телефон. Вона дивилась у тарілку.

Щось зламалося між ними. Непомітно, тихо. Тріщина пішла їхнім шлюбом. Невидима, але глибока. Денис також відчував, що щось не так.

Марина завела окремий рахунок. Вона почала відкладати гроші, – про всяк випадок. Її особиста подушка безпеки росла повільно, але вірно.

Її мучила одна думка. Що, якщо їхній шлюб розпадеться? Куди піде чоловік? Тепер у нього немає власного житла, як вона, щойно, зможе виставити його за двері власної квартири? Її дивувало, чому він сам про це не думає.

Але зрештою Марині на думку спало інше рішення.

За місяць жінка пішла до нотаріуса. Склала дарчу на свою доньку Олену. Дівчині було двадцять шість років, вона працювала лікарем, винаймала з хлопцем квартиру.

Документ оформили із правом довічного проживання. Квартира переходила доньці, але Марина могла жити у ній до кінця своїх днів.

Жінка не сказала чоловікові одразу. Просто принесла папери додому, та поклала на стіл.

Денис повернувся з роботи й побачив документи.

– Що це?

– Дарча. Оформила квартиру на Олену.

Чоловік завмер із курткою в руках.

– Як оформила?

– У дарунок. Як ти Сергію. Тільки я залишила собі право довічного проживання.

Денис важко сів на стілець. Його обличчя зблідло.

– Марино, ти про що?

– Про справедливість. Ти розпорядився своєю квартирою одноосібно. Я розпорядилася своєю.

Чоловік мовчав. Згодом узяв документи, довго читав.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Він відклав папери, та подивився на дружину.

– А що буде, коли я тебе переживу?

Марина підняла брови.

– У якому сенсі?

– Ну, у прямому. Твоя дочка просто вижене мене звідси!

Жінка відкинулася на спинку стільця, та гірко усміхнулася.

– Цікаво! Коли ти дарував квартиру Сергію, ти не подумав, що буде зі мною, якщо ти підеш раніше? Сергій мені хто? Пасинок. Він мене ненавидить. Я б як вдова нічого не отримала.

Денис відкрив рота. Закрив та замовк.

– Ти не подумав про мене тоді! Чому я маю думати про тебе зараз?

Він підвівся, та пройшовся по кухні.

– Марино, це жорстоко!

– Це справедливо!

– Але ж я твій чоловік!

– А я твоя дружина! Це не завадило тобі подарувати квартиру синові?

Денис сів назад. Його обличчя було сірим.

– Я не подумав.

– Ось саме. Не подумав. А я подумала. І вчинила так само як ти.

Чоловік схопився за голову.

– Марино, куди я піду, якщо що? Олена ж виставить мене на вулицю!

Жінка мовчки налила собі чай, спокійно розмішала цукор. Денис сидів блідий. Вперше за місяць він зрозумів, по-справжньому зрозумів, що сталося.

– Я не хотів, – сказав він тихо.

– Знаю. Але зробив.

– А можна це скасувати?

Марина уважно подивилася на нього.

– Що саме?

– Твою дарчу.

– А твою?

Чоловік замовк, дивлячись у стіл.

– Я вже обіцяв Сергію.

– Ось саме. А я обіцяла Олені. Ми квити.

Денис підвів голову.

– Марино, я все зрозумів. Вибач. Я справді не подумав тоді, був егоїстом.

– Був.

– Що тепер робити?

Жінка допила чай, та поставила кухоль.

– Жити! Та сподіватись, що проживемо довго обидва. І молитися, щоб наші діти виявилися добрими до нас.

Чоловік потягнувся до її руки, вона не відсмикнула.

– Вибач мені.

– Прощаю. Але дарчу не скасую.

Денис кивнув головою, бо розумів, що заслужив.

Вони сиділи на кухні мовчки. Марина дивилася на чоловіка, й бачила, як він напружено думає. Як уперше усвідомлює наслідки своїх рішень.

– Може, нам скласти якусь угоду? – Запропонував він невпевнено. – Щоб наші діти не могли нас вигнати?

– Пізно. Квартири вже подарована.

– Тоді що?

Марина встала, й почала мити посуд.

– Живемо далі, та сподіваємося на краще. Як мільйони інших людей.

– Вибач мені.

Вона мовчки кивнула. Наче й вибачила, але довіра була підірвана.

Увечері вони мовчки лягли спати. Марина заплющила очі. Вона знала, що урок чоловік отримав твердий, але необхідний. Справедливість перемогла. Гірка, неприємна, але справедливість.

Вони продовжили жити разом у квартирі, яка тепер належала дочці Марини. Різниця була лише в одному – тепер обидва розуміли ціну своїх рішень. І більше ніколи не приймали їх одноосібно…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!