– Ти справді думаєш, що я б тебе проміняв на іншу? Ти це серйозно? – Усміхнувся чоловік, не відриваючись від телевізора.
– Лідо, ну що за нісенітниця? Ми разом з тобою дванадцять років! І ти чудово знаєш, що мені крім тебе ніхто не потрібний.
Жінка стояла поряд із чоловіком, який лежав на дивані, і хмурилася. У руці вона тримала сорочку, від якої було чутно сильний аромат жіночих парфумів. Незнайомий аромат. Аромат чужої жінки!
– Але ж… Ти думаєш, я недолуга, і не відчуваю чужого запаху від тебе? Запаху чужих духів? Чи ти думаєш, що у мене постійно закладений ніс, і я просто в принципі не відчуваю запахи? Так?
Чоловік зітхнув, вимкнув телевізор і подивився на дружину. В його очах читалася проста, людська втома. Здавалося, він хоче багато сказати, але просто не хоче сваритися.
Втім, Володимир і справді сильно втомився на роботі. Звичайно, він не простий різнороб, а керівник. Йому не потрібно щось робити руками натомість на ньому велика відповідальність за долі людей. А це часом важче.
– Секретарка, робітниці. Та хто завгодно! У метро хтось поряд стояв. Заспокойся. Якби я захотів зрадити, ти про це дізналася б перша. Мені нема рації це приховувати.
Лідія стиснула в руках сорочку, та пішла. Вона була зла на весь світ, на себе, а найбільше, на чоловіка. Зайшовши у ванну кімнату, вона не стрималася, і заплакала. На серце, наче поклали важку гранітну плиту.
…Вдруге, коли Лідія засумнівалася у вірності чоловіка, сталося через кілька днів. У них була річниця весілля, тож вони сходили в ресторан, погуляли містом, і повернулися додому.
Вона була така щаслива. Здавалося, ніщо не може зіпсувати цього вечора. Їхнього вечора. Але коли він пішов у душ, пролунав звук сповіщення на його телефоні. Жінка покликала чоловіка, але той попросив прочитати від кого.
“Натусік” – говорив напис на телефоні. До жаху нудотно і мило. У Володимира навіть Ліда було записано, як “дружина”. Він не любив подібних телячих ніжностей… Так їй здавалося. Але, мабуть, вона помилялася.
“Масю, подзвони, коли закінчите там зі своєю. Я чекаю на повторення минулої ночі”.
Лідія дочитала повідомлення, і на очах у неї наче з’явилася завіса. Вона впустила телефон, і він із глухим стукотом упав на пухнастий килим, який вони рік тому обирали разом із Володимиром.
– Хто там? – нагадав про своє існування чоловік крізь звук води, що ллється. Лідія не відразу почула його, вона тупо подивилася спочатку на свою руку, де секунду тому був телефон, потім на підлогу – і тільки потім на двері ванної.
– Вийди, та подивися сам!
Потім він ще щось крикнув, але Ліда не чула. Вона повільно пройшла у спальню, і застигла у дверях. Погляд зачепив великий портрет, який на десяту роковину весілля їм подарували батьки.
Володимир тримав на руках Лідію, вони посміхалися. Їхні обличчя були такі радісні, що здавалося, ніби ніщо не може зіпсувати їхнього шлюбу. Здавалося…
– Ну, що тут? Ти навіщо телефон кинула на підлогу? – ніби крізь водну плівку почула Лідія чоловіка, що вийшов із душу в халаті. – Лідо?
Володимир застиг на місці, й насупився:
– Це що?
– Мабуть, я маю запитати тебе, що це. Хіба ні?
Лідія стояла спиною, стискаючи пелену вечірньої сукні, і дивлячись на чортову постільну білизну, яку вона змінила вранці.
Постелила шовкову, подаровану. Це здавалося гарною ідеєю. Вранці. Зараз блискучі шовкові простирадла, ніби дивилися на неї з глузуванням.
– Ти ж бачиш, що у мене немає листування з нею. Я гадки не маю, хто це. Лідо?
Але вона мовчала. Стояла в проході, дивилася на простирадла – і мовчала. У голові щось тихо шуміло, перекриваючи голос чоловіка.
– Я переночую у мами, – видавила з себе Лідія. Вона повільно взяла сумку, кинувши в неї паспорт, телефон, та зарядку.
Володимир спробував зловити її за руку, але йому це не вдалося. Лідія відсмикнула руку, ніби від опіку.
Через кілька хвилин вона стояла на прохолодному осінньому повітрі в розстебнутому пальті, стискаючи невелику сумку, і намагаючись стримати задушливі ридання.
Але сльози все ж таки покотилися по щоках, руки затремтіли, а груди здавило так сильно, ніби хтось поклав на них черговий камінь.
– Мамочко, як же ти мала рацію…
Усі казали, що Володимир та Лідія – не пара. Чому? Вони не підходили одне одному зовсім. Що тоді, дванадцять років тому, що зараз.
Він був імпозантним, підтягнутим чоловіком із чарівною зовнішністю, та дивовижною харизмою. Чого вартувала одна його посмішка, що змушувала всіх йти в нього на поводі.
А Лідія була… Вона завжди була низенькою, не дуже стрункою, з тонким, невизначеного кольору волоссям. Не те щоб потворна, але й не красуня.
Звичайна середньостатистична сіра міль. Для когось навіть нижча, ніж середньостатистична. До Володимира у неї був тільки один чоловік, та й той незабаром знайшов собі симпатичнішу.
Подруги твердили їй, що Володимир ставиться до неї несерйозно. Мама Ліди намагалася вберегти дурне дівчисько від необачного вчинку. Але у них все складалося добре.
Він нікого не бачив довкола, крім неї. Непоказної, маленької Ліди. Після роботи він йшов до неї, не ходив по барах, купував квіти, та не забував ні про одну пам’ятну дату. То була її казка!
Всі казали Ліді, що це тимчасово, це просто не може тривати довго. І вона чекала, коли це скінчиться. Але воно не кінчалося.
І тепер вона зрозуміла, що все. Це кінець. І вірно – красивим чоловікам потрібні красиві дружини поруч. А що собою уявляє вона? Порожнє місце…
…Понад два тижні Володимир намагався повернути дружину. Він приїжджав у будинок її матері, але теща навіть на поріг не пускала.
В якийсь момент Лідія вирішила поговорити з ним. Але, дорогою до нього на роботу, вона побачила, як він розмовляє з дівчиною – високою, стрункою брюнеткою. І Ліда подумала, що то вона, дівчина з телефону.
І це була остання крапля. Відразу після цього Лідія вирушила до суду, щоб подати заяву на розлучення.
Більше ніяких других шансів, та наївних мрій. Вона й так уже прожила дванадцять років у рожевих окулярах. З неї вистачить!
Вона розуміла десь глибоко у своєму серці, що це колись закінчиться. Просто тому, що не могло так пощастити звичайній дівчині, з небагатої родини.
Красивий, розумний та успішний чоловік. Він посідав місце начальника в офісі відомої кампанії, непогано заробляв. Щонайменше, раз на рік вони їздили на відпочинок. І не у вітчизняні місця, і навіть не в Туреччину.
…Суд призначили за місяць. Лідія зробила все можливе, щоб не зустрічатися з чоловіком. Вона забирала речі, доки його не було вдома.
Змінила маршрут походу на роботу, щоб ненароком не побачити його, коли проходила повз його офіс.
Це був справді найжахливіший місяць, сповнений тривожних дзвінків, сліз, співчуття матері: “я ж говорила”. Як же Лідія ненавиділа цю фразу? Просто ненавиділа!
Але Ліда зрозуміла, що вона, ой як помилилася! За день до розлучення, черговий раз вдосталь наплакавшись, вона вирішила зайти в кафе.
Вперше за півтора місяця. Вона сіла далеко від входу, у куточку, щоб її ніхто не бачив. Замовила тістечко та каву, і поринула в читання якоїсь не дуже цікавої книжки про розлучення.
– Володя – байдужий бовдур, – надувши губки, скаржилася брюнетка за сусіднім з Лідою столиком, своїй подружці. – Як можна проміняти мене на неї? Я не знаю!
– Він цю свою корову не може забути, ніби на ній світ клином зійшовся. Що дванадцять років тому, що зараз. Я через нього заміж за Віталіка вийшла. На зло йому! І що?
– Я дванадцять років витратила на свого опудала, а він мене ні з чим покинув. А Володя з цією… Лідою. Дідько забирай, у неї навіть ім’я коров’яче!
– Ох, Інко, я дивуюсь, як тобі вдалося це провернути. Довести справу до розлучення… Вони ж розлучаються! Тож у тебе ще не все втрачено.
– Та що тут складного? Обприскати сорочку парфумами кілька разів? Помаду залишити на комірі? Завести новий номер, та вписати йому в телефон? У нього навіть пароль не стоїть, уявляєш?
– А підгадати, щоб написати смс-ку було складніше. Але тут зіграла пристрасть Володі до пунктуальності. Він завжди після вулиці йде в душ, одразу.
– Ми ж колись в одному гуртожитку жили, я знаю. Ну, а тут я сподівалася лише на цікавість дружини. Ось тільки все дарма. Я навіть намагалася його поцілувати. І що ж… Він відштовхнув мене.
– Такої ганьби я давно не відчувала. Прямо на стоянці штовхнув перед усіма. Як дванадцять років тому. Ну гаразд тоді. Я молодою та дурною була, а зараз що? І що цим чоловікам треба?
Лідія згадала Інну. Вона навчалася разом із Володею. Він розповідав про неї, але нічого серйозного між ними не було.
Володимир навіть був у неї на весіллі, фотографії показував. Лідія не могла повірити, що одна людина з минулого, майже зруйнувала їхній шлюб, і повернула всі її давні комплекси.
Жінка відчувала себе недолугою! Повною та беззастережною дурепою! Вона кинула на стіл двісті гривень, кивнула офіціантові, та вилетіла з кафе, набираючи номер чоловіка. Боже, аби не було пізно!
Лідія застала Володимира на роботі. Він не відповів на дзвінок, бо працював. Вона зайшла до нього в офіс, і подивилася просто у вічі.
– Я така недолуга, Володю… Пробач…
Залишався один день до розлучення, але випадкова зустріч все змінила. Ще один день, і повернути все б не вдалося. Лідія до останнього не вірила, що коханий її пробачить. Але вона повернула свого Володю!
І винна у всьому була не так Інна, як комплекси самої Лідії, та її небажання розмовляти. На жаль, багато проблем у нас, у людей – від не бажання слухати.
Не нехтуйте, бо іноді варто приділити цьому кілька хвилин свого життя. Просто вислухайте близьку людину, та дайте шанс пояснитися. Бажаю, щоб у вас не було подібних ситуацій!
Можливо, хтось засудить такий вчинок жінки? А хтось, можливо й виправдає! Ставте вподобайки, пишіть свої міркування, та думки в коментарях.
