– Таню, привіт, я хочу продати нашу квартиру, – чудово знаючи свою дочку, Дарія Василівна не стала ходити довкола і відразу позначила проблему.
– З якого дива? – миттю вибухнула та.
– Забагато за неї доводиться платити, – мати вдала, що грубості не помітила, – а мені три кімнати не потрібні, цілком вистачить однієї. От я й подумала, що цю продам, куплю менше, а тобі віддам різницю.
– Я проти, – гаркнула Тетяна, – а твоя подачка мені не потрібна.
– Нічого собі подачка, – Дарія Василівна намагалася зберігати спокій, – ти зможеш на ці гроші ще одну квартиру купити.
– Навіщо?
– Як навіщо? А в тебе син росте.
– І що? Твоя яка справа?
– Таня, не починай, – з благанням у голосі попросила мати, – я ж як краще хочу. Продам квартиру – мені легше буде, і тобі гроші знадобляться.
– Навіщо мені все це, якщо квартира і так скоро буде моєю? Вся, цілком.
– Чекаєш, коли я оковизну? – не витримала Дарія Василівна, – не соромно?
– Мені соромно? – Вигукнула Тетяна, – а тобі? Ти навіщо взагалі мені дзвониш?! Хочеш мою згоду отримати? Не дочекаєшся!
– Зла ти. Не можна так із матір’ю, – сумно промовила Дарія Василівна, – щастя не буде…
– Ти що, мені загрожуєш?
– Факт констатую…
– Факт? Ти спитала – я відповіла! Все, не дзвони мені більше!
Почувши гудки в слухавці, Дарія Василівна важко зітхнула, змахнувши сльозинку, що набігла.
Дива не сталося. А вона так сподівалася, що її дочка зрозуміє…
Одружилася Дарина зовсім юною дівчиною. Її чоловік був старшим на дев’ять років. Серйозним був, надійним.
Дбав про Дарину, а потім і про дочку. Танюша – інакше батько її ніколи не називав. Не цурався пелюшки випрати, посидіти з дитиною, і в садок водив без проблем. А вже який гордий був, коли вів свою дівчинку в перший клас!
А в третьому класі Таня осиротіла. Батька не стало раптово. Не пережив серцевого нападу.
Дарія сумувала, щоправда, недовго. Так принаймні здалося її дочці.
Дівчинка була збентежена, коли всього через два роки мама привела до будинку чужого «дядечка».
Відносини з вітчимом не склалися. Таня не злюбила його з першого дня.
Він теж не загорівся до падчерки батьківськими почуттями. А ось виховувати взявся завзято. Причому одразу.
Під його тиском мати завантажила Таню домашньою роботою, виконання якої вітчим контролював сам.
Він завжди знаходив привід покарати дівчинку за недбальство. Чіплявся до дрібниць. Причому, не хотів слухати жодних виправдань.
Він взагалі вважав, що Таня дуже багато говорить і вимагав, щоб вона відповідала чітко, коротко, обов’язково опустивши очі.
– Чого вилупилася? – гарчав він, – сховай очі, коли з батьком розмовляєш!
– Ви мені не батько, – тихо, але твердо відповіла якось дівчинка, відкрито дивлячись вітчиму в очі.
Того дня він уперше схопив у руки ремінь.
«Виховуючи», примовляв:
– Я навчу тебе шанувати старших…
Дарина все бачила. І не втрутилася. Не захистила.
Таня запам’ятала це на все життя… І зрозуміла, що чоловік у мами на першому місці. А вона, Таня, їй тепер не потрібна. Навіть заважає…
І дівчинка прийняла правила гри. Мовчки робила все, що їй наказали. Ніколи не сперечалася. Не ставила запитань.
Нічого не просила. У хату нікого не приводила. Навчалася на добре та відмінно, бо знала, якщо принесе трійку, вітчим знову її виховуватиме.
Він завжди знаходив привід схопитися за ремінь. І те, що Таня дорослішала, його анітрохи не бентежило.
Навпаки: він знаходив у приниженні дівчини якесь особливе задоволення.
А мати так і не втручалася. Одного разу, коли Таня промовилася, що ненавидить вітчима, вона сказала у відповідь:
– Даремно, доню. Він же добра тобі бажає. Дбає. Що б ми робили без нього?
– Ми жили б, мамо! – Вигукнула Таня, – щасливо жили!
– А я й так чудово живу, – відрізала Дарина, – а ти сама у своїх бідах винна. Якби слухалася, ніхто б тебе не карав.
Як тільки Таня закінчила школу, вітчим попросив її на вихід. Ні про які надходження не йшлося.
– Досить і того, що ти вже знаєш, – сказав він падчерці, – чи даремно я тебе вчитися змушував. А тепер – йди працюй.
– На завод тебе влаштую. Ти ж не збираєшся й далі сидіти у мене на шиї? До речі, жити підеш у гуртожиток. Я вже слівце замовив…
Таня тріумфувала! Нарешті!
Вітчим напевно впевнений, що ставить її у залежне становище, а насправді – вона отримує свободу! І ніколи! Ніколи не попросить у нього навіть скоринки хліба!
З того часу вони майже не спілкувалися. Як і чим живе дочка, матір із вітчимом не цікавилися. Таня теж не жадала їх бачити.
Вона взагалі вважала, що близьких у неї немає і розраховувала лише на себе.
Працювала, заочно навчалася. Отримавши диплом, пішла із заводу та влаштувалася у велику компанію.
Там зустріла майбутнього чоловіка, вийшла заміж. Її Борис дуже скидався на батька Тетяни. Причому, не лише зовні. Він був таким самим сильним, надійним, дбайливим.
Дивлячись, як він справляється з сином, Таня розчулювалася, згадуючи своє раннє дитинство. Ось, так само як син, вона була щаслива, коли тато був поряд.
Про маму всі наступні роки Тетяна не згадувала. Хіба що в ті дні, коли та дзвонила. Останнім часом мати почала дзвонити набагато частіше.
Кілька років тому Дар’я Василівна овдовіла вдруге. Залишившись сама, вона раптом згадала про доньку і про те, що має вже дорослого онук.
– Невдячні! – Жалілася вона подругам, – жодного разу не відвідали! Ні краплі співчуття! І допомоги – жодної! Ну, звісно! Навіщо їм стара? Ось і викреслили мене зі свого життя!
– Може, ти сама в чомусь винна? – питали подруги.
– Я?! – обурювалася Дарина Василівна, – і в чому ж? У тому, що життя дочці дала? Або в тому, що заміж вийшла вдруге, щоб її майбутнє забезпечити!
Мати справді не розуміла, чому Тетяна стільки років її ігнорує. Що вона такого зробила?
Мало уваги приділяла? То вона ж працювала! Чоловік, знову ж таки. Таня чудово знає, який у нього був важкий характер.
А коли він зліг – і зовсім став нестерпним!
Якось Дарія Василівна зверталася до дочки по допомогу, але та, дізнавшись, що вітчим уже не встає, кинула зі злістю:
– Так йому й треба!
Довелося матері самій справлятися зі своїм лихом.
Коли чоловіка не стало, вона відчула себе зовсім самотньою. Намагалася налагодити стосунки з дочкою, але Таня не йшла на контакт.
І ось сімдесятирічна жінка знову зателефонувала дочці із пропозицією продати квартиру. Сподівалася, що Таня її почує. Не почула…
Дарина Василівна сиділа біля вікна аж до ночі й плакала, плакала, плакала.
А Тетяна, після тієї розмови, наче повернулася у минуле. Картинки з дитинства і юності миготіли перед очима, пробуджуючи старанно забуті почуття.
Випливли всі образи, загострилися претензії, пекуча ненависть до вітчима, а разом з ним і до матері, не давали спокою, позбавляли сну.
Тетяна дуже змучилася. Чоловік бачив, що дружина не в собі, й спитав:
– Що трапилося? Ти сама на себе не схожа.
Тетяна все йому розповіла.
Борис трохи помовчав і сказав:
– Тобі треба пробачити її. Не заради неї, заради себе. Заради нас.
– Вибачити? Але як? – Вигукнула Тетяна, – я не можу!
– Подивися на це з іншого боку, – м’яко продовжував Борис, – тебе ображали в дитинстві, але це загартувало твій характер, багато чому навчило. Дивись, яка ти молодець!
– Усього досягла сама, без допомоги, без підтримки! Дивись, який у нас син! Він же теж продовження твоєї мами.
– Так, вона багато в чому не має рації, але ж ти не знаєш її історії. Що, якщо в дитинстві вона страждала не менше, ніж ти?
– Чому вона не прийшла до тебе на допомогу? Чому стільки років терпіла чоловіка-тирана? Ніщо не відбувається випадково.
– Вона просто не любила мене! – несподівано розплакалася Тетяна.
– Це ти так думаєш, – Борис обійняв дружину, – а вона, можливо, віддала тобі всю любов, на яку була здатна. Просто в ній цієї любові спочатку було набагато менше, ніж у тобі.
– Не думала про це…
– А ти подумай. Твоя мати вже зовсім старенька. Вона шукає примирення. Квартира – це лише привід. Запросімо її до нас.
– Нехай живе тут, заспокоїться. Хоч наостанок буде щасливою. Повір, тобі самій це потрібно. Можливо, навіть більше, ніж…
Цілу ніч Тетяна не могла заснути. Задрімала тільки під ранок і побачила сон.
Вони були втрьох: батько такий, яким вона бачила його востаннє; вона та мати – такі, якими вони були сьогодні.
Батько – молодий і міцний тримав маму похилого віку на руках, колихав її як маленьку і з любов’ю дивився на Тетяну. Дивився і нічого не говорив.
Вони розуміли один одного без слів. Тетяна прокинулася у сльозах. Притулилася до чоловіка і прошепотіла:
– Дякую тобі… Тобі та тату…
Цілий день вона ходила сама не своя. Прислухалася до себе і раптом зрозуміла, що їй треба робити.
Відразу після роботи вона поїхала до матері. Подзвонила у двері. Один раз, другий. Мати не відчиняла. Тетяна почала стукати…
Виглянула сусідка.
– Таню, ти? – Здивувалася вона, – а Дарії Василівни немає. Вона у лікарні… Серце…
Таня викликала таксі, полетіла до лікарні. Але живою матір не застала…
Батьківську квартиру вона продала, щойно вступила у спадок. Вона просто не могла там перебувати. Її мучило сумління і почуття провини перед матір’ю.
Не дарма кажуть, що батьків не обирають. А любити їх потрібно до кінця їхніх днів, хоча б за те, що подарували вам життя, і за те, що вони ваші батьки. Ви зі мною згодні?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
