– Ти серйозно? Ось так просто виганяєш мене надвір? А ти добре подумала, люба? А може, ти в дзеркало давно не дивилася на себе? Чи забула, яка ти? – звично принижував Петро дружину.
– Ні, не забула. І все-таки кажу тобі – забирайся геть!
– Ох і смачні в тебе огірки, Ольго! Ну, просто цукор! У моєї Вєрки такі не виходять. Трава травою, ні смаку, ні запаху.
– А твої – диво! І чим ти їх тільки підливаєш? – охоче говорив Петро, хрумтячи зеленим пухирчастим овочем, яким пригостила його сусідка по дачі.
– Ой, та гаразд тобі, придумав теж. І у Віри твоєї все росте. Ось які батоги веселі, не гірші за мої, — усміхалася сусідові рум’яна від похвали Ольга.
– У вродливої жінки – все смачне. Як і сама ти, так Олю? – підморгнув жінці Петро.
– Ох, дивись, Петре, дограєшся! Почує дружина, отримаєш ти від неї наганяй, – продовжуючи посміхатися, відповіла Ольга, стоячи біля огіркової грядки.
– Ну то й що! Подумаєш, почує. Вона мене все одно кохає. Та й незлоблива Вєрка. І ревнувати не вміє. Не дано це їй від природи, – впевнено відповів чоловік. – А ти жінка видна, що треба! Око радіє!
Дружина Петру справді добра дісталася і не зловтішна. Характер у Віри був поступливий, та м’який. Скандали вона не любила, а всі образи зносила тихо, у собі переживаючи свої емоції.
– Ти, Вірко, не крути носом, йди за першого, хто покличе, – вчила її колись мати. – Вибирати-то не доводиться, на тобі доля якусь мітку поставила.
Мама мала на увазі, що у Віри злегка косило око. В інший час, і в іншому місці, цю особливість сприйняли б за такий собі шарм, а там, у селі, де виросла Віра, її вважали мало не потворою.
Закінчивши сільську школу, Віра поїхала вчитися на медсестру. Там же, у місті, і познайомилася з Петром, який згодом став її чоловіком.
Веселий і товариський, Петро відразу ж торкнувся душі дівчини. А сам хлопець вважав, що Віра йому за дружину дуже навіть підходить.
І нічого, що є невеликий природний недолік. Адже все інше у Віри було чудове – і обличчя, і постать, і красиве довге волосся.
– Ти, Віро, не хвилюйся. Мені це все одно. Головне, щоб ти мене кохала, та вірність зберігала. А то ці красуні такі всі несерйозні, того й дивися рогатим тебе зроблять, – філософськи міркував він. – Надивився я на них у гуртожитку.
А Вірі було радісно від думки, що вона незабаром вийде заміж.
Якось Петро приїхав до неї в село разом із батьками – свататися. Мати Віри не могла натішитися таким щастям, не знаючи, як шанувати дорогих гостей.
– Віро, пощастило тобі, дочко! Ох, пощастило! – шепотіла вона дівчині при кожній нагоді. – Дивись, міцно тримай у руках своє щастя, не проґав.
Віра й тримала. І всі роки сімейного життя намагалася робити все для того, щоб чоловік не пошкодував, що взяв колись її за дружину.
Петро ж швидко збагнув, що дружина йому дісталася не скандальна. Та й нікуди від нього не подінеться, – вважав він.
Спочатку зрідка, а потім все частіше, чоловік став допускати у спілкуванні з дружиною таке зневажливо-зарозуміле ставлення. Мовляв, цінуй, що я тебе взяв за дружину ТАКУ. І терпи моє хамство.
– Ольго, вам так личить ця сукня! І постать у вас, як у моделі! Ніколи не зустрічав таких гарних жінок, – при дружині робив він компліменти її колезі, яка прийшла привітати Віру з днем народження.
Подруга губилася від такого натиску чужого чоловіка, з побоюванням поглядаючи на Віру. А та лише посміхалася, чи очі опускала.
Любив Петро принизити дружину і при рідних.
– Вірко, ну повертайся, що ти така некваплива! Стіл нам накрий, бачиш – брат із дружиною приїхали! – гукнув він на дружину.
– Ох, Петре, щось ти дуже суворий з Вірою. Зменшив би тон. Не великі гості прибули до вас, всі свої, – дивувалася дружина брата Ліда.
– Нічого, Лідочко. Ти не хвилюйся, Віра звична. Дружину треба суворо тримати, тоді й толк буде, – безтурботно відповів їй дівер.
Заради справедливості треба сказати, що останніми роками, коли синок Дімка став уже підростати, й все розумів, Віра припиняла хамство чоловіка.
– Ти за язиком стеж трохи. Син приклад із тебе бере, теж на мене почав кричати, своє вимагати, – сказала Віра здивованому Петрові.
– А що це ти? Чи незадоволена чимось? Радуйся, що в тебе є сім’я, чоловік тебе кохає… таку. А голос я підвищую для порядку. Сама ж знаєш, без злості я це все…
– Я тебе попередила. Звичайно, тобі самому вирішувати, як спілкуватись зі мною. Та тільки приниження я більше терпіти не маю наміру!
Не відразу Петро цієї звички позбувся. Іноді ще покрикував, але, натикаючись на докірливий погляд дружини, трохи губився.
Але ось від чого він не зміг та й не хотів відмовлятися, то це від флірту з чужими жінками.
Віра бачила, яким вогнем загорялися очі чоловіка, коли він бачив будь-яку гарну жінку. Будь це сусідка по будинку чи дачі, колега чи подруга дружини, просто незнайома жінка в електричці, кафе.
Петро не пропускав нікого. Кожній намагався зробити комплімент, заговорити, привертаючи увагу жінки до своєї персони.
Віра почувала себе завжди приниженою. Їй було незатишно, та прикро за себе в такі моменти. Хотілося провалитися крізь землю.
Тому що жінки, які обдаровувалися увагою її чоловіка, завжди дивилися на неї з подивом, ніби запитуючи: чому терпиш, навіщо дозволяєш таке? Ти ж дружина!
А що вона могла? Синові вже десять, доньці три роки. Розійтися з Петром – це означає тягнути двох дітей на мізерну зарплату медсестри.
Та й мати з батьком не зрозуміють, та не підтримають її рішення. Зятя вони дуже любили, не знали, на яке його місце посадити, коли Віра з сім’єю приїжджали до них у гості. Буквально порошинки здували з Петрика.
– Мамо, він мене не кохає зовсім, кривдить постійно, – поділилася вона якось із матір’ю.
– Не вигадуй! Як це не любить? Руки не простягає, зарплату всю тобі віддає, ваших діток обожнює. Чого тобі ще треба? Капризи свої забудь, ти мати та дружина.
– Ох, не зрозуміти тобі … – Віра усвідомила, що не зможе пояснити матері, як їй погано поряд з таким чоловіком – “благодійником”.
– Ото й не треба нічого розуміти. Живи, та радуйся. І не здумай навіть думати про розлучення!
Віра і жила б – заради дітей, чи побоювання не послухатися батьків, яких дуже поважала, бо так була вихована. Але одного разу просто не витримала.
Все вирішила нагода.
У сусідній квартирі змінилися господарі – туди в’їхала молода пара з маленькою дитиною. Чоловіка Віра бачила лише раз, напевно, працював багато, заробляв на оплату іпотеки.
А ось сусідку часто бачила. Та, мабуть, сиділа вдома, ніде не працювала. Вона постійно зустрічалася їм з Петром у під’їзді, чи у дворі, де гуляла з хлопчиком років трьох.
Кілька разів сусідка зустрілася подружжю в місцевому супермаркеті, звідки Петро, натхненний можливістю допомогти, охоче ніс до квартири її пакети.
Віра бачила, що чоловік ніби голову втратив – усі розмови були лише про нову молоду сусідку, та її чарівне маля.
– Може, годі вже? Ти збожеволів? Прямо, з язика вона в тебе не сходить! Дивись, отримаєш по горбі. У неї є чоловік, якщо ти забув! – у серцях крикнула якось Віра, втомившись слухати про неповторну красу сусідки.
– А ти чого кричиш? Заздрісно стало? Тебе Бог обділив такою красою, так ти тепер на людей кидаєшся! До чого тут її чоловік?
– Я ж просто тобі розповідаю про цікаву людину, ділюся з тобою. А ти нумо кричати. Не вихована ти, Віро, особа. Ох, і не вихована!
– Так, так, я знаю твій інтерес! – З образою крикнула Віра.
А потім випадково побачила, як чоловік, потай, щоб ніхто не бачив, виходить із квартири сусідки в той час, коли мав бути на роботі.
Петро не знав, що Віра повернулася додому. Колега попросила її змінитись з нею змінами. Сказала їй про це вже тоді, коли жінка прийшла працювати.
– Ну гаразд, я не проти. Треба, так треба, – легко погодилася поступлива Віра. – Піду додому. У крамницю зараз зайду, щось дітям смачне куплю. Та й домашніми справами займуся.
І ось коли вона вже прийшла додому і почала роздягатися в передпокої, почула, як стукнули двері сусідньої квартири. Віра припала до вічка.
– Боже мій, який негідник! – Вражена побаченим, сказала вона. – Все-таки досяг свого, любитель чужих дівок!
З квартири молодої сусідки, як злодій, озираючись на всі боки, та намагаючись сильно не шуміти, вийшов її чоловік. Не заходячи додому, він попрямував до ліфта. Мабуть, поспішав працювати.
Віра так розгубилася, що не зрозуміла відразу, що їй зробити. Поки роздумувала, Петро поїхав на ліфту униз.
А потім зробила те, що й мала зробити. І їй уже було все одно, що скажуть її батьки, та численні рідні. Бо так жити більше не можна. І навіть із вдячності не можна терпіти приниження щодня.
– А що відбувається? – натрапивши у передпокої на дві валізи, здивувався Петро, повернувшись увечері додому.
– Все, догрався ти! Я тебе виганяю,- просто оголосила Віра.
– Що? – заволав чоловік. – Виганяєш? Мене? Ти думай, що кажеш! Ти не в собі, чи що?
– Навпаки. Я зараз, як ніколи у собі. Досить уже з мене знущатися! Обзиваєшся, принижуєш, а тепер ще й по чужих бабах почав тягатися. Пішов звідси геть! Ми з дітьми без тебе обійдемося, такого благодійника.
– Схаменись, потворо. Кому ти потрібна, окрім мене? Дякую мені б сказала, а вона ще вибрикує! Баб якихось вигадала, – сперечався Петро, який не чекав такого натиску.
– Я не вигадала, бачила тебе сьогодні, як ти виповзав від цієї, прости господи, що оселилася у нас через стінку! – різко видала чоловікові Віра.
– Та що ти бачила? Фантазуєш? Припини цей цирк. Інакше я з тобою по-іншому поговорю! – пригрозив чоловік.
– Ой, налякав! Все, годі! Забирайся, тобі говорю. Ось твої речі, йди, куди хочеш. Жаль, до сусідки не можна, бо там чоловік є. Але ти швидко іншу собі знайдеш, з твоїми здібностями!
– А що це ти мене женеш? Ця квартира наша спільна. І я тут житиму! Ясно тобі? – обурився Петро.
– Не будеш, – спокійно відповіла Віра. – Я встигла зняти, як ти виходив із сусідньої квартири. Дам подивитись чоловікові сусідки цікаве відео. Він тобі так боки намне, що мало не здасться.
Віра вирішила ризикнути. Вона знала, що чоловік боягузливий. Це він з дружини міг глумитися, принижуючи і насміхаючись. А чоловічу силу боявся.
– І що? Ну, заходив я до неї. Було таке. Може, я в борг на пінне просив, бо мені дружина грошей не дає? Що? Як тобі? Або, наприклад, питав у неї, чи не потрібні послуги з ремонту квартири. Вони тільки переїхали сюди.
– А давай спробуємо! Подивимося на реакцію чоловіка твоєї коханки, – продовжувала Віра впевнено та спокійно. – Сьогодні ж покажу йому відео.
– Ти пошкодуєш. Кому ти така потрібна? Косоока! І аліментів від мене не чекай! Зрозуміла! Сама викручуватимешся, – продовжував знущатися Петро, намагаючись налякати дружину.
– Ну, з аліментами суд вирішить. А тут ти більше не житимеш, знаєш же, що квартира тобі не перепаде, бо моя вона. І про мене не турбуйся. Не твоя це тепер турбота. Я подаю на розлучення. Досить, нажилися. Без тебе, благодійника, проживу.
Петро, хоч і нехотя, але пішов, забравши свої речі.
Віра подала на розлучення. А за кілька місяців дізналася, що колишній чоловік вже знайшов їй заміну. І на дітей своїх плював, пустившись з головою в нові стосунки.
Віра нарешті позбавилася постійного стресу у вигляді чоловіка, який її принижував. І тепер живе приспівуючи.
Так, грошей на життя не вистачає, аліменти мізерні. І мати постійно пиляє її за такий вчинок. І, можливо, не зустрінеться їй більше той, хто захоче пов’язати з нею своє життя.
Ну то й що! Діти в неї є – син і донька. Сама вона здорова та сильна, працює. Нічого, проживе, не вона перша така.
Головне – інше. Віра нарешті, вперше за багато років, відчула себе людиною. Як це добре, виявляється, коли тебе ніхто не принижує! І навіщо було так довго терпіти? От недолуга…
