– Бабуся, ти серйозно? Квартира? Мені? – Дівчина недовірливо і навіть з деяким страхом дивилася на зв’язку ключів.
Злата Михайлівна кивнула, задоволена зробленим ефектом. Двадцять років дівчинці виповнилося, доросла зовсім, а очі зараз були точнісінько, як у п’ять – величезні, розкриті, розгублені.
– Тобі вже двадцять, Яно. Зовсім вже доросла, моя дівчинка… Я роками кожну гривню берегла, у всьому собі відмовляла, але тепер ти не будеш микатись по орендованих кутах.
– У тебе є квартира. Нехай одна кімната, нехай тісно, але це твоє житло. Власне!
Яна ахнула, затиснула рота долонею і кинулася бабусі на шию.
– Дякую! Дякую, бабусю кохана, це просто… Я навіть не знаю, що сказати! Це неймовірний подарунок!
– Задушиш, – засміялася Злата Михайлівна, але обіймала внучку міцно, не відпускаючи, і очі її зрадливо блищали.
Яна різко відсторонилася. У її погляді було стільки урочистості та живого світла, що Ганні стало майже фізично важко дивитися їй у вічі.
– Мамо, ти уявляєш? А я ж на квартиру відкладала! Тепер за ці гроші машину зможу купити! Буду на роботу їздити нормально, а не тремтіти в маршрутці по півтори години в один бік! Ураааа!
Ганна бачила, як Злата Михайлівна світиться після обіймів онуки. Мати одягла ту саму святкову блузку, яка роками чекала свого часу.
У її посмішці зараз читалося все минуле життя: безсонні ночі, нескінченні підробітки та звичка перераховувати останній дріб’язок в гаманці. Ганна підійшла впритул і міцно притулилася до материного плеча.
– Дякую. Ти найкраща, – прошепотіла вона.
Злата Михайлівна ніяково обійняла дочку.
– Тобі я свого часу мало чим допомогла, не змогла, то хоч внучці дам опору. Адже в мене, крім вас двох, нікого на світі немає.
Ганна посміхнулася, але радість швидко зникла, варто було подивитися на чоловіка. Іван стояв біля стіни й хмурився.
Поруч Матвій, його сімнадцятирічний син, щось швидко нашіптував батькові. Іван кивав, і складка між брів ставала все глибшою.
…Вони одружилися три роки тому. Яна на той час вже жила окремо, а Матвій залишався з матір’ю, лише зрідка приїжджаючи на вихідні.
Їхнє спільне життя складалося спокійно, без зайвої драми. Однак зараз вигляд чоловіка серед сімейного свята відверто турбував. Ганна запитливо подивилася на нього.
– Що сталося?
Іван відмахнувся, намагаючись зобразити спокій. Посмішка вийшла натягнутою та фальшивою. Матвій відразу переключився на їжу, і розмова перервалася. Ганна списала все на втому від гостей та галас. Просто викинула це з голови.
Гості розійшлися ближче до десятої. Яна поїхала – щаслива, притискаючи до себе зв’язку ключів, ніби боялася, що хтось відбере.
А Ганна взялася за прибирання. Вона відчинила кран, сподіваючись, що шум води заглушить думки. Після цього нескінченного дня хотілося лише одного: щоб її ніхто не чіпав.
Іван з’явився у дверях раптово. Він просто стояв і дивився, не вимовляючи жодного слова, але його присутність відчувалася шкірою. Ганна завмерла, так і не вирішивши, чи готова вона зараз до цієї розмови, чи ні.
– Ти вважаєш це нормальним – дарувати такі подарунки?
Ганна завмерла з тарілкою в руці.
– У сенсі? Що не так? Мама подарувала єдиній онучці квартиру. Вона роками на неї збирала. Що тебе бентежить?
Іван різко підійняв голову, і по його обличчю пробігла судома. Він більше не намагався стримуватися, і ця лють була лячною.
– Мати не подарує Матвієві житло. І ніхто з його бабусь також. Ти ж знаєш! Ні зараз, ні за десять років. Ніколи. І що нам робити? Хлопцеві скоро вісімнадцять!
– Йому доведеться кочувати по знімних кімнатах і чужих кутах, тоді, як твоя дочка влаштується у власній квартирі. На твою думку, це справедливо?
Ганна поволі поставила тарілку на стіл. Треба було переконатись, що вона правильно почула.
– Стривай. Ти зараз серйозно кажеш, що моя мама, перш ніж дарувати подарунок своїй онуці, мала подумати про твого сина? Про дитину, яку вона бачить раз на місяць за спільним столом?
– Я говорю, що це несправедливо!
– Вона роками збирала, Іване! По гривні збирала. Купила квартиру своїй рідній онучці! Чому вона має думати про чужих дітей?
– Мільйони людей винаймають житло! Матвій виросте, влаштується на роботу, винайме кімнату, потім квартиру. Це нормальне життя, через це усі проходять!
Іван дивився на неї так, ніби Ганна сказала щось жахливе.
– Просто не віриться, що ти така черства. І не розумієш елементарних речей! – І вийшов із кухні. За секунду клацнув замок вхідних дверей.
Ганна стояла одна посеред кухні, заваленої брудним посудом. Вода з крана лилася, і вона машинально закрутила його.
Що це зараз було? Чоловік образився через те, що її мати подарувала квартиру своїй онуці?
Ганна згадала, як Матвій шепотів батькові на вухо під час свята. Згадала складку між брів Івана. І зрозуміла, що хмурився він не від утоми. Він сердився!
Весь вечір сердився, поки Яна сяяла, поки Злата Михайлівна втирала щасливі сльози. Злився і мовчав, чекав, поки гості разійдуться.
Брудний посуд у раковині вже не здавався таким важливим.
Іван повернувся ближче опівночі. Ганна сиділа на кухні, перед остиглою чашкою чаю. Посуд вона таки перемила, щоб хоч чимось зайняти себе.
– Охолонув? – Запитала вона.
– Ні, не охолонув! – Іван влетів на кухню і заговорив так, ніби між їхньою розмовою не було трьох годин паузи.
– Тому що твоя мати вчинила не правильно! Такий подарунок не можна робити лише одній дитині! Це не чесно, Аню!
– Не чесно? – Анна здивовано подивилася на чоловіка. – У неї одна онука, Ваню. Одна! Якщо ти раптом забув.
– Матвій не має жодного відношення до моєї мами. Вона не йому бабуся, не хрещена, ніхто! Я одружилася з тобою, а не всиновила твого сина.
– Не в цьому річ!
– А в чому тоді?
Іван навис над столом, упершись долонями в стільницю.
– Ми з тобою одна сім’я й діти, виходить, наші спільні. Зрозумій ти це! Не може дівчинка раніше за хлопця охазяйнуватися житлом. Це не правильно!
– Тому квартиру, яку твоя мати подарувала Яні, віддамо Матвієві. Йому потрібніше. Він хлопець, повинен на ноги встати, сім’ю завести. Куди він приведе дівчину? А Яні потім щось купимо. Назбираємо та купимо.
Ганна мовчала, намагаючись усвідомити почуте. Коли сенс слів нарешті дійшов до неї, всередині все похололо.
– Ти серйозно пропонуєш виставити мою дочку надвір, щоб заселити туди свого сина? – Вона різко встала. – А ти сам палець об палець ударив, щоб Матвій мав свій кут? Хоч щось назбирав?
– У нього за спиною натовп родичів, бабусі та дідусі з обох боків. А у моєї Яни лише одна бабуся. Одна на всьому світі!
– І ця жінка останні гроші відкладала, у всьому собі відмовляла, щоб онука мала житло. І я не дозволю тобі його забрати! Чуєш? Ніколи!
– Якщо ти не погодишся, я поїду! – гаркнув Іван.
Ганна дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Дорослий мужик цілком серйозно вимагав переписати чужу квартиру на свого сина, погрожуючи розлученням.
Нерозумно і дріб’язково, ніби істерика дитини в магазині іграшок, тільки на кону стояло щось більше.
– Скатертиною доріжка, – відрізала Ганна.
Іван завмер. Він явно розраховував на сльози чи виправдання, але не на цей крижаний спокій.
– Ти серйозно? Я з тобою сім’ю створив! Все життя прожити збирався! До твоєї дочки, як до рідної ставився! А ти в одному питанні поступитися не можеш?
Поступитися в одному питанні. Віддати квартиру його синові й крапка…
– Чому ти ще тут? – спокійно спитала Ганна. – Провалюй, Іване. Негайно.
Він кинувся в кімнату, рвонув дверцята шафи та почав розлючено впихати сорочки в спортивну сумку.
У коридорі на хвилину зупинився.
– Ти ж будеш більше нікому не потрібна! Стара, та ще й розведена!
Двері зачинилися. Ганна завмерла в передпокої, дивлячись на порожній гачок. Куртки більше немає, і разом із нею пішло все зайве.
У квартирі стало незвично спокійно. На кухні Анна допила холодний чай. Самотність її не лякала. Набагато страшніше було жити з тим, хто вважав її дочку тягарем, а будь-який подарунок перетворював на інструмент для маніпуляцій.
У неї за плечима два невдалі шлюби. І Ганна вирішила, що поки що зосередиться на собі, доньці та мамі. Тому що, крім них, в Ганни більше нікого немає на всьому білому світі…
Що ви скажете про закиди Івана? Чи слушно вчинила дружина? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
