Кран у ванній тік стільки, скільки ми були одружені. Вадим обіцяв полагодити щонеділі, а в понеділок забував – і так по колу, поки шпалери за трубою не пішли рудими плямами.
Я звикла. До шпалер, до обіцянок, до того, що Вадим зранку варить собі каву – гарну, мелену, з пачки, за яку я не стала б платити, – сідає за ноутбук, робить серйозне обличчя.
Роботу він втратив, коли автосалон зачинився. З того часу «шукав вакансії» – щоранку, акуратно, з кавою.
Утримувала сім’ю я. Кадастровий інженер – робота не гламурна, але годує: виїзди на ділянки, виміри, звіти. Руки засмаглі до ліктів, нігті стрижені коротко. Вадим любив говорити знайомим:
– Ми з Ритою – команда.
Гарно звучало. Тільки в цій команді один орав, а другий носив сорочку – блідо-блакитну, приталену, яку я купила йому на день народження. Вадим розповідав друзям, що привіз із Туреччини.
Квартира дісталася мені від мами.
Мама пішла із життя, так і не дочекавшись ремонту, якого хотіла. Шпалери в спальні міняла тричі: перші вибирала мама, другі ми клеїли з сестрою Любою, треті я вішала сама, поки Вадим лежав на дивані з порадами.
Будинок у Київській області – бабусину ділянку, – продала, додала свої, купила будиночок із верандою.
Яблуні садила навесні, паркан фарбувала щоліта. Вадим приїжджав, лягав у гамак із телефоном і називав це «наша дача».
Папка з документами стояла на полиці у передпокої – товста, синя. Туди я складала свідоцтва, витяги, угоди. Професійна звичка знати, де лежать папери.
Перекази знайшла випадково. Вадим забув закрити програму на планшеті, а планшет лежав на кухонному столі екраном вгору.
Я поставила тарілку з макаронами та побачила виписку по спільному рахунку: перекази щомісяця, одній жінці, акуратно, за розкладом. На роботу Вадим вічно запізнювався, а тут йшло, як по годинах. Гроші йшли Жанні, суми пристойні.
Вадим повернувся увечері, у блакитній сорочці, яку я йому подарувала. Побачив мій погляд – і знаку не подав.
– Рито, ти чого?
– Хто така Жанна?
Він нахилився, розв’язав шнурок, випростався.
– Колега колишня. Допомагав із ремонтом, скидав їй на матеріали. Вона віддасть.
– Щомісяця?
– Рито, давай без істерик. Об’єктивно: я допоміг людині, вона поверне. Ти ж розумна жінка.
Розумна. Це слово він повторював, коли треба було, щоб я замовкла. “Ти ж розумна” – і ти зобов’язана погодитися, інакше виходить, що нерозумна.
Я промовчала. Не тому, що повірила – не повірила ні на секунду. Промовчала, бо ще не знала, що з цим робити. Вадим пішов у кімнату, увімкнув телевізор.
Я відчинила планшет, зробила скриншот виписок, переслала собі на пошту, взяла папку з полиці, вклала видрук та поставила назад.
Вечерю того вечора я не готувала. Сказала, що втомилася. Вадим замовив піцу, їв перед телевізором, кидаючи крихти на підлокітник.
За тиждень поїхав «на дачу до друга». Друга з дачею в нього не було – я знала всіх його знайомих, бо я спілкувалася з усіма.
Думка майнула і пішла: а що, коли він правда вважає все тут своїм? Я відмахнулась.
Свекруха з’явилася наприкінці жовтня – з Вадимом. Він відчинив двері своїм ключем, зайшов першим, за ним Алла Борисівна: велика, у кофті з люрексом, золоті сережки, завивка. Духи важкі, які потім не вивітрюються зі штор.
– Рито, нам треба поговорити, – сказала свекруха з порога, не роззуваючись. Вона ніколи не роззувалася.
Вадим пройшов на кухню, сів, дістав телефон. Алла Борисівна сіла навпроти, оглянула кухню – клейонку, приправи, розсаду – і підібгала губи. Вона завжди їх корчила у нас. Мовляв, бідненько.
– Вадик засмучується. Каже, ти чіпляєшся, стежиш за ним. А чоловікові потрібний спокій.
Я подивилася на Вадима. Він сидів, уткнувшись в екран і мовчав.
– Ти маєш бути вдячна, що він з тобою живе, – тут голос свекрухи зміцнів. – Інша раділа б. Вадик гарний, освічений, із гарної родини. А ти?
– Ходиш полями у гумових чоботях. Навіть зачіску нормальну не зробиш, стрижешся, як хлопчик. Обручку зняла ось – а я помітила.
Вона тицьнула пальцем із бордовим манікюром у мою руку, де біліла смужка на безіменному. Вадим за її спиною підняв погляд від телефону на секунду і знову уткнувся в екран.
Ось цей погляд, байдужий, побіжний, був найгіршим за всі слова Алли Борисівни. Вона хоч би вважала, що бореться за сина. А він просто дозволяв їй це робити.
Щоки спалахнули. На потилиці зібрався піт, запах парфумів перемішався із запахом супу на плиті – нудотна суміш, від якої захотілося відчинити вікно.
– Алло Борисівно, – мене затрясло, – обручку я зняла, бо вона тисне. А за що вашому синові дякувати – я подумаю і складу список.
Свекруха замовкла на півслові, не знайшлася з відповіддю. Вадим підвів очі від телефону. Я встала, взяла з плити каструлю, прибрала в холодильник, хоч суп ще не охолонув. Треба було щось робити руками.
За хвилину Алла Борисівна підвелася, обсмикнула кофту.
– Поїхали, Вадику. З нею марно розмовляти.
Вони пішли, Вадим не попрощався. Я відчинила вікно і стояла, поки холод не вигнав із кухні чужий запах.
Увечері зателефонувала Люба.
– Рито, бачила сьогодні Вадима у «Вуалі». З жінкою. Вони вибирали штори, і він їй каже такий:
– Ось ці, до нашої спальні підійдуть.
Я промовчала.
– Ти знала про неї? – Запитала Люба.
– Здогадувалася.
– І що робитимеш тепер?
– Поки не знаю, Любо.
Наступного дня я зателефонувала до юриста.
***
Вадим вирішив відзначити ювілей удома. Не у ресторані, не в матері, а тут. У моїй квартирі, на моїй кухні.
Я не заперечувала. Могла б, звісно, але я промовчала. Адже після візиту до юриста, мені було що сказати….І я хотіла, щоб прийшли всі.
Розважливо? Можливо.
Але після слів «ти маєш бути вдячна», після «в нашу спальню» – я припинила сумніватися. Не в тому, що Вадим бреше, це я зрозуміла давно. Припинила сумніватися, що мені робити.
Продукти купила я – Вадим видав список, як замовник підряднику. Курка, картопля, салати, торт. Дістала мамину скатертину. Вадим приміряв сорочки перед дзеркалом, вибрав все ту ж блакитну.
Прийшли Алла Борисівна у новому жакеті, сестра Вадима, Світлана, та двоє друзів із дружинами. На кухні стало тісно, я винесла стіл у кімнату.
Вадим сидів на чолі, розливав напої, приймав вітання. Свекруха вставляла свої п’ять копійок:
– Вадик завжди вмів усе організувати.
Дружини друзів хвалили салат – дякую, готувала я, але кого це хвилює. Олег приніс пляшку міцного з бантиком, Паша вручив конверт із грошима, який Вадим сховав у кишеню, не рахуючи, але із задоволеним обличчям.
Я розносила тарілки, підкладала гаряче, забирала брудні виделки. Обслуговувала, загалом, і нікому не здалося це дивним, включаючи мене. Так було завжди: Вадим приймав гостей, а я обслуговувала.
Потім Вадим поважно підвівся з келихом, відкашлявся.
– Друзі, дякую. Цей будинок – моя фортеця. Тут все, що я збудував своїми руками. Загалом за тих, хто поряд.
Я стояла біля стіни з блюдом нарізки.
“Що я побудував”? Будинок, у якому він не забив жодного цвяха! Фортеця, в якій не полагодив жодного крана!
Алла Борисівна схвально кивнула: «Справжній чоловік».
Я поставила блюдо на стіл, пішла на кухню по торт. Шоколадний, із вишнею, Вадим просив саме такий. Торт стояв на підвіконні поряд із розсадою. Я взяла його двома руками, обернулася до дверей і завмерла.
Балконні двері були прочинені. Вадим вийшов диміти з Олегом.
– До літа розлучуся, – сказав він буденним голосом, як про відпустку. – Квартиру розділимо. Жанна вже меблі придивилася.
Я завмерла з тортом у руках. Вишневий крем, конденсат на склі. Руки були спокійні – як перед виїздом на ділянку, коли знаєш координати та прилад налаштований. Рішення, яке зріло з осені, стало зрозумілим – як рядок у кадастровому звіті.
Я поставила торт на стіл і вийшла в коридор. Папка лежала на тумбочці, де я її залишила. Взяла спокійно, повернулася до кімнати.
Вадим уже сидів за столом. Усі чекали на торт.
– Вадим, – сказала я тихо з посмішкою чеширського кота.
Усі замовкли.
– Ти щойно сказав Олегу, що розлучишся і розділиш квартиру.
Очі його завмерли – на мить, як у людини, яка спіткнулася, але ще не впала.
– Рито, про що ти?
Я поклала папку між олів’є та куркою. Дістала витяг з держреєстру.
– Квартира – моя! Це спадок від мами по дарчій. До спільного майна жодним боком не належить.
Алла Борисівна підвелася, Світлана завмерла з виделкою.
Другий аркуш.
– Будинок у Київській області був куплений на бабусині гроші, й оформлений теж був на мене.
Третій.
– Машина теж моя!
– Сорочка, яку ти нібито привіз із Туреччини, – також мій подарунок. Але це дрібниця.
Вадим дивився на папери. Його пальці лежали на скатертині – підпиляні нігті, доглянуті. Мої поряд – засмаглі, із мозолями.
– Давай не тут, – сказав він тихо. – Потім. Об’єктивно…
– Зараз тобі буде об’єктивно: ти прийшов сюди з однією валізою, – сірою, на коліщатках. Вона на антресолях. Збирай її!
Алла Борисівна підвелася, жакет збився.
– Маргарито, ти розумієш, що робиш? У нього ж день народження? При людях?
– Алло Борисівно, ви казали, я маю бути вдячна. Я подумала над вашими словами. Список, за що я можу бути вдячною – короткий. Занадто короткий.
Друзі Вадима тихо потяглися до курток. Світлана сиділа нерухомо, дивилася на брата з подивом.
Вадим підвівся – повільно, тяжко, пройшов до спальні. Я чула, як він порається на антресолях, потім валіза стукнула об підлогу.
Я стояла серед недоїдених страв, брудних тарілок, келихів, мокрої плями на маминій скатертині – свекруха зачепила келих, коли вставала. Торт залишився на кухні, недоторканий.
Вадим вийшов із валізою. Сорочку не зняв. Алла Борисівна чекала в коридорі, на прощання зиркнула на мене з осудом, але промовчала. Усі пішли.
Ліфт поїхав униз, і стало тихо.
На кухні я відчинила гарячу воду, та почала мити тарілки. Руки тремтіли дрібно, гидко. Треба було зайняти пальці – бо якби я сіла, не впевнена, що підвелася б.
Відчуття перемоги не було. Я чекала на полегшення, але воно не прийшло. Була втома, тупа, як після цілого дня в полі на сонці.
Я вимила все до останньої тарілки, протерла стіл. Потім зняла скатертину – пляма ввібралася, не випралася. Склала акуратно, прибрала. Мамину річ не викинеш, навіть зіпсовану.
Весна прийшла рано. Сніг стояв, бруд підсох, запахло землею. Я винесла розсаду на балкон – помідори, перці, базилік, який Вадим не міг терпіти.
Розлучення йшло через суд. Вадим намагався оскаржити квартиру, але покинув цю витівку, коли юрист пояснив йому те, що я пояснювала при гостях.
Жив він у матері. Жанна його покинула, коли дізналася, що ні квартира, ні хата, ні машина не його. Логічна жінка, що тут скажеш.
Вадим влаштувався менеджером в автосалон, винаймав кімнату, тому що в матері в однокімнатній квартирі було тісно, а втискатися він так і не навчився.
Алла Борисівна якось дзвонила. Я не брала слухавку, розмовляти не було про що.
***
Люба приїхала у травні допомагати на дачі. Ми фарбували паркан, вона ліву сторону, я праву.
– Рито, не шкодуєш? Що так, при гостях тоді вийшло?
Я вмочила кисть у банку, провела по дошці.
– Іноді думаю, даремно… Вигнала б його тихо, без глядачів.
– Але?
– Але він сказав “мій дім”. При всіх. А я відповіла при всіх. Виходить, – все чесно.
Кран у ванній я полагодила наступного дня після, як він пішов. Сама, розвідним ключем. Капати перестало, і у ванній стало тихо.
Але іноді все ж таки думаю, а може, не варто було так: у свято, при матері, при друзях….
А ви як вважаєте, слушно вчинила рита? Пишіть свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
