– Доню, може заглянеш до мене на вихідні? Ми так давно не бачилися, я скучила… – квапливо сказала Злата.
Діана голосно пирхнула у слухавку, навіть не дослухавши.
– Мамо, у мене взагалі ні хвилини вільної. Робота, справи – сама розумієш. Все, мені час, давай.
– Чекай, я просто хотіла…
Але в слухавці пролунали короткі гудки.
Злата прибрала телефон від вуха і якийсь час просто дивилася на погаслий екран. Три місяці одне й те саме.
Діана образилася наприкінці літа і з того часу розмовляла з нею так, ніби вона – настирлива сусідка, яка вічно лізе з проханнями позичити сіль.
Злата б зрозуміла, якби й справді була винна. Якби сказала тоді щось зайве, перегнула, образила. Але ж ні. Вона сказала те, що мала сказати, і зробила б це знову, не замислюючись.
Діана поки що цього не бачить. Нічого, зрозуміє. Рано чи пізно до неї дійде, що мати не вор.ог, а єдина людина, яка сказала правду у вічі.
Так минуло ще два тижні. Злата вже звикла до тиші в телефоні, до порожніх вихідних без сміху доньки на кухні, без її звички роззуватися біля порога і кидати кросівки в різні боки.
Звикла, але не змирилася…
У середу зателефонувала Тамара Іллівна, давня знайома, у якої сестра тримала господарство під Києвом.
– Злато, тут Віра передала м’ясо, свіже, вранці ще мукало. Шматок величезний, мені не з’їсти одній, забери половину, а то пропаде. Тобі недорого віддам.
Злата притягла важкий пакунок додому. Папір намоклий, пах свіжим м’ясом і холодом. Вона розгорнула його прямо на обробній дошці й на секунду зависла.
М’якуш був темний, майже багряний, з тонкими нитками жиру – на ринку таке дістають тільки своїм, а в магазинах і ловити не варто.
Вона прикинула вагу і полоснула ножем навпіл. Один шматок відразу відправила в морозилку, до найкращих часів. Другий акуратно запакувала і сховала в холодильник на середню полицю.
Думка виникла сама по собі. Просто відвезти це Діані. Не як подарунок і не для того, щоб задобрити. Звичайна нагода, за яку не доведеться виправдовуватися.
– М’ясо з села, свіжак, дівати нікуди, не викидати ж – спробуй тут знайди причину для відмови.
А там, може, Діана й впустить. Може, вони сядуть на кухні, заварять чай і розмова складеться сама. Без звинувачень, без старих образ. Вони посидять, як мати та дочка, і нарешті поговорять…
На другий день Злата їхала через все місто з пакетом на колінах. Маршрутка погойдувалася на вибоїнах, а вона подумки перебирала фрази, які скаже на порозі.
– Привіт, я ненадовго, от м’ясо із села, Тамара Іллівна передала, шкода викидати.
Ні, «викидати» – погано, ніби нав’язується.
– Привіт, тут мені передали гарне м’ясо, я подумала про тебе, – занадто сентиментально, Діана відразу наїжачиться.
– Привіт, поклади м’ясо в морозилку, дякую потім скажеш, – грубувато, але схоже на їхній колишній стиль спілкування, коли все було нормально.
Злата вийшла на своїй зупинці, поправила пакет і пішла до будинку дочки. Знайомий двір, лава біля під’їзду, на якій сиділа вічно бабуся з першого поверху. Бабусі сьогодні не було, і двір здавався незвично порожнім.
Біля дверей Злата зупинилася, перевела подих і натягла на обличчя спокійну привітну усмішку. Натиснула дзвінок…
За дверима почулися кроки. Клацнув замок. Діана відчинила і дивилася на Злату так, ніби на порозі стояв кур’єр, якого ніхто не викликав.
– Мамо? Що ти тут робиш?
Злата посміхнулася якомога м’якше і підійняла пакет на рівень очей.
– Я з гостинцями, Діано. Ось, м’ясо привезла, із села, свіже.
Діана спохмурніла, помовчала секунду, але все-таки відступила вбік, пропускаючи матір до передпокою.
Злата швидко роззулась і пройшла на кухню, доки дочка не передумала. Поставила пакет на стіл і почала діставати пакунки, наповнюючи тишу розмовою про м’ясо, бо про щось інше починати було страшно.
– Тут найкращі шматки, я спеціально для тебе відібрала. М’якуш, на котлети чи на печеню пустиш, на місяць вистачить, не менше. Добре ж так?
Діана стояла біля дверей кухні й мовчала. Не кивнула, не сказала «дякую», навіть не подивилася на пакет. І в цьому мовчанні Злата зрозуміла – м’ясо м’ясом, а розмови не уникнути.
Злата відклала пакунок, відсунула стілець і сіла. Вона пильно подивилася на дочку.
– Ти ще сердишся на мене?
– Звичайно злюсь! – Діана зірвалася миттєво. – А повинно бути інакше?! Ти зруйнувала моє життя! Через тебе весілля з Олегом зірвалося! Через тебе!
Злата видихнула. Щоразу одне й те саме, слово в слово, як завчений текст. Хотілося відповісти різко, хотілося нагадати, хто справді все зруйнував, але Злата стрималася, – не зараз.
– Це не зовсім так, Діано…
– Все так! – Дочка перебила, не давши договорити. – Це ти винна, що Олег мене покинув! Я й досі люблю його! Але ти просто не могла бачити, що я щаслива! Тому і…
– І що?! – Злата не витримала.
Три місяці вона мовчала, терпіла, дзвонила перша, ковтала її – «мені ніколи» та короткі гудки. Досить!
– Що я зробила? Не дозволила йому привласнити мою квартиру? Ти злишся, що я не дала вигнати себе з власного будинку?
– Вважаєш нормальним, коли майбутній зять приходить до твоєї матері та заявляє: у вашій квартирі тепер житимемо ми, а ви – де хочете і як хочете? Тобі такий чоловік потрібний був, Діано? Такий?
Діана смикнулася, ніби її облили холодною водою, і заметалася по кухні – від вікна до холодильника, від холодильника до раковини. Три кроки туди, три назад, як звір у клітці.
– Ти могла б поступитися! – Крикнула вона, й різко зупиняючись. – Один раз у житті могла б поступитися! Але тобі квартира важливіша, ніж щастя рідної доньки!
Злата підвелася зі стільця.
– Ти зовсім з глузду з’їхала, Діано! Ти правда нічого не бачиш? Цей твій Олег думав лише про мою квартиру, а не про тебе! Йому на тебе начхати було! Отримав відмову, зібрав речі та випарувався!
– Де він зараз, твій коханий? Де? Якби любив, хіба пішов би через якусь квартиру? Але він зник, варто тільки було зрозуміти, що житло йому не дістанеться! Ти про такого чоловіка мріяла? По ньому досі сльози ллєш?
Діана тихо заплакала. Ридань не було, тільки сльози котилися по її почервонілих щоках.
– Ти не маєш рації, мамо! Ми з Олегом були щасливі. Якби ти просто поступилася. Просто з’їхала. Але ні, ти сидиш у своїй двокімнатній квартирі, а тепер ще й приходиш, та задобрюєш мене м’ясом! Після того як все зруйнувала!
Злата подивилася на дочку, на її червоні очі, на губи, що кривилися від плачу, і зрозуміла, що сьогодні нічого не зміниться. Ні м’ясо не допоможе, ні слова. Діана поки не розуміє, від якого чоловіка її вберегла мати.
– Ось і поговорили.
Злата вийшла в коридор і почала взуватись. Діана вискочила слідом, не вгамувавшись.
– Ти жахлива мати! Ти нічого для мене не зробила! Нічим ніколи не жертвувала! Тільки про себе й думаєш!
Злата повільно застебнула куртку і подивилася дочці у вічі.
– А чому я маю жертвувати, Діано? Я дала тобі освіту. Я дала гроші на перший внесок за квартиру. Пам’ятаєш? Вісімсот тисяч. А ти замість іпотеки вирішила відпочити й спустила все за три місяці. Що ти ще від мене хочеш?
Діана замовкла. Про гроші вона не любила згадувати, це було її слабке місце, і обидві знали.
– Отож, – тихо сказала Злата. – Добре. Я більше не прийду, якщо я настільки погана у твоїх очах. Але пам’ятай, мої двері для тебе завжди відчинені. Ти завжди будеш моєю донькою, Діано. Що б ти про мене не думала?
Діана нічого не відповіла. Злата вийшла, щоб не наговорити чогось зайвого…
Вдома вона налила собі чай, сіла за кухонний стіл і довго сиділа, гріючи долоні об чашку. М’ясо так і залишилося у Діани на столі, може, хоч поїсть нормально, бо напевно знову харчується одними бутербродами.
Злата думала про те, що колись Діана все зрозуміє. Подорослішає, озирнеться назад і побачить свого Олега таким, яким він був насправді.
Не закоханим нареченим, а розважливим хлопцем, якому потрібна була житлова площа, а не дружина. І тоді дочка прийде.
Подзвонить у двері, Злата відчинить, вони сядуть на цій кухні, заварять чай і поговорять нормально, без криків і звинувачень. А поки що їй залишалося тільки чекати…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
