Дочка взяла моду викручувати мені руки своїми умовами. Або я маю по першому її писку бігти та займатися онуками, або вона взагалі заборонить мені з ними спілкуватися.
Мене таке примусові умови вже сильно втомили. Я не відмовляюся сидіти іноді з онуками, але ж треба якось і моїми планами цікавитися, чого дочка не робить взагалі.
У мене два онуки, молодшому вісім місяців, старшій чотири роки. Я дуже люблю онуків, намагаюся проводити з ними час, гуляти, грати, але не завжди виходить.
Мені до пенсії ще далеко, тож я працюю. Овдовіла я давно, дочці тоді десять років було, тож навчилася вже жити для себе.
Я маю захоплення, друзів, свої якісь плани, але дочка цього ніби не розуміє. З першою дитиною так складно не було, але там ще свекруха поряд жила, вона допомагала, а тепер стало важко.
Якщо доньці треба, щоб я посиділа з онуками, то вона не просить, не питає, чи можу я, а просто дзвонить і ставить перед фактом, коли я маю приїхати, або коли мені чекати онуків у себе.
Коли у мене планів немає, то немає проблем, мені з дітьми проводити час тільки на радість. Але буває й так, що я вже домовилася про якусь зустріч, або мене запросили кудись, або квитки вже купила у театр.
Якщо ситуація форс-мажорна, я, звичайно, посуну свої плани, але найчастіше нічого термінового не відбувається, просто дочка вирішила, що їй треба зробити свої справи або кудись з’їздити розвіятись.
– Ти або бабуся завжди, або взагалі не бабуся. Мене не влаштовує допомога, коли тільки тобі це зручно, – заявила мені дочка.
Мене таке ставлення обурює. Особливо, коли воно перетворюється у шантаж. Ось якщо я буду по першому дзвінку підстрибувати та бігти до онуків, то я хороша бабуся, мені дадуть бачитися з онуками, а якщо не буду, то я ніяка не бабуся, і онуків мені не бачити, як своїх вух.
Скільки разів пояснювала, що я завжди рада проводити час із дітьми, але в мене і своє життя є, свої плани та домовленості.
– От і вирішуй, що тобі важливіше: онуки чи твої якісь плани! – Відповідає мені дочка.
А мені й те, й інше цінне, бо моє життя не складається лише з онуків чи тільки моїх якихось справ. У житті є час і для сім’ї, і для моїх планів та захоплень.
Але до дочки я цього не можу донести. Вона одразу починає нервувати, обурюватись, що я онуків проміняла на якусь там зустріч.
Востаннє вона місяць зі мною не спілкувалася, коли я відмовилася сидіти з онуками. У мене на вечір були квитки до театру, які дістати було складно, я не збиралася відмовлятися від театру, бо донька домовилась про манікюр.
Все, велика образа, на дзвінки не відповідає, онуків не привозить. Потім відтала, вирішила дати мені ще шанс. І знову просто поставила перед фактом, що в такий то час онуки на мені.
Вчора знову подзвонила, сказала, що скоро привезе дітей. А я взагалі за містом. У нас корпоратив був, ми поїхали на базу відпочинку.
Дочка зажадала, щоб я повернулася, але я відмовилася, бо самій добиратися довго і дорого, а ситуація в доньки не критична.
– Зрозуміло все з тобою, так і знала, що тобі начхати й на мене, і на онуків, – заявила дочка і кинула слухавку.
Як я вже втомилася від цих спроб маніпулювати. Внуків люблю, дочку люблю, але не збираюся бігати цирковим песиком перед дочкою. Вирішить зі мною не спілкуватися – це буде її вибір, який я прийму.
