У дитинстві, років до восьми, я мала незвичайний дар. Я вміла бачити біль та хвороби інших людей і навіть їх лікувати. Щоправда, сил вистачало не на все, а на щось не дуже серйозне

У дитинстві, років до восьми, я мала незвичайний дар. Я вміла бачити біль та хвороби інших людей і навіть їх лікувати. Щоправда, сил вистачало не на все, а на щось не дуже серйозне.

Я пам’ятаю себе із п’яти років. Моя мама часто мучилася мігренями, які змушували її цілими днями лежати в ліжку і морщитись від будь-якого звуку чи руху.

Мені цей біль було видно. Мною вона сприймалася як коричневий пластилін, який обплутував мамину голову. Якось мені так шкода було маму, що я вирішила прибрати цей “пластилін”.

Я почала робити руками рухи, наче я насправді щось намагалася відклеїти, і в мене виходило. Правда, потім мені самій стало погано і я дуже довго спала. Тоді мама вирішила, що це просто збіг, не більше. Але наступного разу вона переконалася, що саме через мої дії біль відступає.

У бабусі, яка мучилася зі спиною, я бачила сині поламані спиці, які якось по одній витягла. Бабусі полегшало, але вона наступного ж дня потягла мене до церкви.

Я не знаю, про що вона там розмовляла із батюшкою, але мене обтирали святою водою, подарували іменну іконку з моєю заступницею. А вдома бабуся сказала, щоб я нікому не розповідала про своє вміння та чужим людям нічого не показувала.

Раз бабуся так сказала, отже, так було потрібно. Адже для дитини батьки – найважливіший авторитет у житті. Я нікому нічого не говорила, хоч бачила хвороби в інших людей.

Натомість зі мною можна було спокійно ходити до лікарні. Я розглядала хворих людей. Хвороби мені представлялися по-різному і було цікаво на це дивитися. У деяких людей хвороб було багато, для мене вони виглядали як новорічна ялинка.

Пам’ятаю, як я злякалася, коли бачила у бабусі в грудях хвору кульку, яка, здавалося, ось-ось лусне. Бабусі було вже недобре, а я вчепилася в цю кульку, не даючи їй луснути, бо звідкись знала, що коли це станеться, бабуся помре.

Мама викликала швидку, а я сиділа у бабусі, плакала і тримала кульку. Мені вдалося протримати її до приїзду медиків. Коли бабусю забрали до лікарні, я сама захворіла.
У мене була температура, я бачила своє тіло і воно немовби світилося, і очам від цього було дуже боляче. У мене нічого не боліло, ні горло, ні голова, не було кашлю чи нежиті. Просто чотири дні трималася та не збивалася висока температура.

Років у сім я зрозуміла, що все менше бачу. Наприклад, якщо раніше я могла побачити хворобу, що тільки зароджується, то до семи років мені вона відкривалася, коли вже вона цвіла махровим кольором.

Поступово фарби ставали тьмянішими, бачила я все менше, і вже не могла допомагати, як це бувало раніше. Наприклад, з хворим на горло я раніше справлялася легко, навіть без якихось негативних наслідків для себе самої.

А до восьми років навіть легке забиття не вдавалося вилікувати або хоча б просто прибрати біль. Я втратила свій дар і ніхто не міг сказати, чому так сталося. Бабуся раділа, що я стала звичайною дитиною, мама поставилася нейтрально, а в мене досі таке почуття, ніби я втратила щось дуже важливе.

Іноді мені здається, що дар починає повертатися, але це помилкова тривога, від чого стає лише боляче. Минулого року пішла з життя бабуся. Кулька в її грудях таки луснула, а я нічого не могла зробити.

You cannot copy content of this page