Якийсь час Інга ще сподівалася, що Сергій повернеться додому. (посилання на першу частину історії). Вона всією душею бажала цього і в той же час боялася. Вона не знала, що сказати чоловікові, як виправдатися. Інга розуміла, що виправдання для неї немає і бути не може. Після того, як Сергій застав її з коханцем на подружньому ліжку шляху в вульгарне життя не було. В її голові постійно звучали слова чоловіка. «… мені жити нема задля чого! ..» Так вона й не сподівалася на прощення. Господи, хоч би ще раз його побачити!
Кілька разів Інга намагалася зв’язатися з батьками Сергія. Трубку кожен раз брала свекруха. Вона була чемно холодна «Ні ми не знаємо де зараз Сергій. Якщо він захоче він сам тобі подзвонить ». В кінці-кінців її попросили більше не дзвонити і, мабуть, змінили номер. Намагалася вона дзвонити і Сергію. Але його телефон був весь час вимкнений.
На його роботі Інзі з крижаною ввічливістю пояснили, що Сергій Віталійович несподівано для всіх звільнився за власним бажанням і про його теперішнє місце знаходження нічого не відомо.
Зникнення батька дуже переживав і син. Інга боялася розповісти йому правду і Юра написав заяву в поліцію. Але вона не сподівалася, що це допоможе.
Наближався Новий рік. Інга з дитинства любила це свято, передноворічні клопоти і метушню: ялинка (обов’язково під стелю), прибирання, покупка подарунків чоловікові і синові. Інга любила вибирати подарунки. Їй так хотілося зробити їм приємне, особливо Сергію.
А першого січня до них приходили родичі і свято продовжувалося. Зараз їй здавалося, що все це було, колись дуже давно, в тому, іншому житті …
… Непомітно пролетіла зима. Крижана паморозь на вікнах змінилася краплями березневого дощу. Холодний весняний вітер розганяв їх по шибці, перетворюючи в стікаючі на укоси цівки. Інга розуміла, що Сергій більше не повернеться в її життя. В те життя, яке вона знищила своїми власними руками. Поступово вона припинила спілкуватися з подругами. Перестала дзвонити родичам. Кілька разів приїжджала Маринка намагаючись поговорити, але Інга не могла її бачити і в останню зустріч накричала на неї, звинувачуючи в тому що трапилося. Хоча прекрасно розуміла, що в усьому винна тільки вона сама.
Вона ловила себе на думці, що прислухалася не клацання замку вхідних дверей впускаючи в будинок Сергія. Вона часто прокидалася серед ночі, їй здавалося перед ліжком стоїть Сергій і мовчки дивиться на неї.
У Інги з чоловіком була традиція, кожну річницю їхнього весілля він дарував їй величезний букет білих троянд, як символ свого кохання і вірності. Тому у неї не піднялася рука викинути давно зів’ялі білі троянди в останній раз, подаровані їй чоловіком в ту фатальну річницю їхнього весілля. Іноді вона як заворожена годинами дивилася на мертві висохлі квіти, які стали символом зруйнованої нею колись щасливої родини.
В один холодний березневий вечір Інга раптом ясно зрозуміла, що не хоче і не може більше жити. Вона з нездоланною тугою приречено дивилася у вікно. Все той же двір, ліхтар з не яскравим деренчливим світлом. І навколо морок, в якому одного разу холодної грудневої ночі зник Сергій. Жахливо боліло серце. Нестерпний біль розтікався по всьому тілу, проникаючи до самих пальців.
Інга підійшла до кухонної шафки і дістала почату пляшку коньяку. Потім пройшла в спальню і сіла на край ліжка. На тумбочці стояла баночка зі снодійним.
«Повинно вистачити». – Подумала Інга, відкручуючи кришку. Вона раптом згадала, як колись давним-давно в селі, де вона відпочивала з Сергієм, підвернула ногу, і він на руках ніс її до будинку. Спазми душили горло. Інга висипала вміст баночки в рот і прямо з горлечка запила коньяком. Потім взяла бритву Сергія і провела по руці. У неї ще вистачило сил поставити пляшку на підлогу, до того, коли ноги перестали слухатися її і вона знесилено впала на ліжко.
В пелені Інзі мерещився Сергій, який ніс її на руках по безкрайньому ромашковому полю. Вона навіть відчувала його подих на своїй шиї, його міцні і такі рідні руки. «Тільки не впусти мене, коханий, тільки не впусти …» Інга притулилася головою до його плеча. Раптово вона зрозуміла, що вмирає, але поруч був Сергій і вона вже нічого не боялася. Їй стало спокійно на душі від того, що він був поруч. Кружляла стеля, Інга стрімко провалювалася в чорну холодну прірву … Останнє що вона почула перш ніж її остаточно засмоктало в бездонну воронку був крик Сергія: «Не йди, чуєш, не йди!»
Інга відкрила очі і побачила білу стелю. Вона в лікарні?! Але як? Здавалося, вона передбачила все, щоб більше не повертатися в цей світ.
– Нарешті! – почула вона незнайомий голос. – Налякали ви нас, люба.
Вона насилу повернула голову і побачила незнайомого чоловіка в білому халаті.
– Де я? – Тільки-но чутно прошепотіла вона пересохлими губами.
– У лікарні, звичайно, вже другий тиждень. Ви втратили багато крові, ще б трохи і ми були б безсилі.
– Але як…?
– Як ви потрапили сюди? Вас врятував чоловік. Двері в вашу квартиру були відчинені. Він вчасно викликав швидку і сам на руках ніс вас до машини. Та й кров його вам перелили. Загалом якби не він … – Лікар розвів руками.
– А де він?! – Інга відчула, як тривожно забилося серце.
– Весь цей час він був поруч з вами. Пішов кілька хвилин тому. Просив передати вам це.
Доктор кивнув головою в бік вікна, де на широкому підвіконні стояв величезний букет з білих троянд.
