Я виріс у багатій родині. Мій дід налагодив досить великий бізнес на початку 90-х – пощастило. Мріяв згодом передати його єдиному синові – Івану, моєму батькові.
Той здобув економічну освіту, працював поруч із батьком, набирався досвіду, готувався прийняти від батька керівництво фірмою.
Все йшло добре, доки Іван не закохався. Дівчина була дуже гарна і неймовірно розважлива.
Останню її якість бачили всі, крім самого Івана. Тому, попри заборону батьків, він одружився зі своєю Любашею, як йому здавалося – з великого кохання.
Дівчина, яка приїхала з села у велике місто у пошуках щастя, досягла того, чого хотіла найбільше на світі: потрапила до заможної родини.
Незабаром вона продемонструвала свій справжній характер: прикидатися вже набридло.
Спочатку взялася за чоловіка: день і ніч пиляла Івана, мовляв, чому батько не віддає йому фірму, а потім, бачачи, що той тільки відмахується, перемикнулася на інших.
Дісталося всім: і Івану, і його батькам, які «завдяки» невістці, не могли спокійно жити у власному будинку.
Затишшя наступало тільки в ті періоди, коли Люба ходила в положенні. За десять років це сталося двічі: Іван став батьком чудових хлопчаків: Олега та Ігоря.
Коли сини навчалися в середніх класах школи, Люба, яка так і не стала на той час дружиною генерального директора, бо свекор усе ще керував сам, несподівано, припустила у всі тяжкі.
Дітьми не займалася, з батьками чоловіка та ним самим, спілкувалася лише для того, щоб влаштувати черговий скандал. Весь час проводила з невідомими подругами, а потім і з дружками.
Дізнавшись про зраду дружини, Іван нарешті зрозумів, що всі ці роки близькі говорили йому правду про Любу, і подав на розлучення.
Дід та бабуся, які, власне, і виростили онуків, видихнули з полегшенням. Розлучення було скандальним. Люба урвала чудовий куш, але, попри всі зусилля, до сімейного бізнесу підібратися так і не змогла.
Відразу, після розлучення, вона поїхала за кордон із черговим шанувальником її краси. Олег та Ігор залишилися з батьком, дідом та бабусею.
Років п’ять Іван не міг дивитись у бік жінок. Наївся! А потім привів до хати тиху, скромну Лізу – співробітницю, яку зустрів на роботі.
За віком дівчина була трохи старша за його синів, а за характером – повна протилежність його першої дружини.
Дідусь і бабуся прийняли її з пересторогою, а хлопці одразу, й зі щирим серцем. Дуже вона їм сподобалася.
Розмовляла їхньою мовою, чудово грала в комп’ютерні ігри, ніколи не підвищувала голос, а згодом і, зовсім стала берегинею хлоп’ячих таємниць.
І взагалі: з її появою, життя сім’ї зовсім змінилося. У хаті запахло пирогами, справи вирішувалися якось самі по собі, ніхто не сварився, не лаявся.
Плюс до всього, Ліза мала прекрасне почуття гумору. Вміла вчасно пожартувати, розрядити атмосферу, підняти настрій.
Батьки Івана поступово до неї звикли, та полюбили. Після першої невістки, Ліза здавалася їм чистим ангелом…
Крім того, вони бачили, що поряд з цією розумною, поступливою жінкою, їхній син щасливий. І онуки також. Якоїсь неймовірної любові між ними всіма, можливо, і не було, але розуміння було точно!
Минуло кілька років. Олег одружився з дуже великого кохання. Його дружина, Інга, приїхала з села.
Дід подарував онукові на весіллі окрему двокімнатну квартиру.
У великому сімейному будинку залишилися Іван з Лізою (хлопці за спиною називали її «наша мишка»), Ігор, та дідусь з бабусею.
Дід, відчуваючи, що сил стає дедалі менше, знову заговорив про передачу фірми:
– Знаєш, Ваня, – сказав він синові якось увечері, – час тобі генеральним ставати. Втомився я. Дотягли, що називається.
– Так раніше треба було, – усміхнувся Іван.
– Раніше не можна було. Любка твоя, тільки й чекала, та мріяла, лапу свою загребущу на наші капітали накласти. А ти, закоханий та дурний, міг на поводі в неї піти. Зараз – інша річ.
– Ліза – людина надійна. Я їй вірю. Так що, давай, синку, одружуйся. Скільки можна так просто жити? Погано це, не по-людськи. А як одружишся та весілля зіграємо, вступиш на посаду. Я підготую документи. Домовились?
– Ну звичайно! – Іван знову посміхнувся, – тільки спізнився ти, батю.
– Не розумію… – насторожився батько.
– Ми вже подали заяву…
– То чого ж ви мовчали? – Батько встав, обійняв сина, – я радий, дуже …
Почалася підготовка до весілля.
А за тиждень до нього, Іван потрапив у автомобільну катастрофу.
Діда ледь відкачали. Бабуся одразу постаріла на десять років. Горе накрило всю родину разом. Ліза – ніби скам’яніла, Ігор увесь час намагався бути поруч із нею…
Дружина Олега насилу приховувала радість:
– Шкода, звичайно, твого батька…, – казала вона чоловікові, намагаючись зобразити співчуття, – і старих теж… Зате тепер ця… Миша… З’їде від них. Адже вона їм – ніхто. А ми з тобою до них переїдемо… сюди. Тепер ти – головний спадкоємець…
– Що ти несеш? – Олег схопився, стиснув кулаки, його очі кидали блискавки, – у мене батька не стало! А тебе цікавить тільки, де ти тепер житимеш?!
– Хтось же повинен потурбуватися про наше майбутнє, – випалила Інга, – тобі ж завжди ніколи!
– Я задоволений тим, що маю! Інші, заради такого життя, день і ніч працюють! Ти ж прийшла на все готове, але тобі все мало, і мало! – Олег розридався. Ні, не через дружину.
– До її примх він уже звик. Просто, тільки в цей момент, до нього, нарешті, дійшло, що і кого він втратив.
Після поховання, сім’я не спілкувалася кілька днів. Кожен хотів побути на самоті, звикнути до свого, особистого горя.
Дід зачинився у кімнаті, й нікого не пускав. Нікого, навіть дружину.
А ось Лізу, яка тихенько постукала до нього рано-вранці, бо її бабуся попросила, впустив. За кілька хвилин вони разом вийшли з кімнати. Очі діда – сяяли від радості!
– Наша Лізонька в положенні! – оголосив він дружині та молодшому онукові Ігореві, – це щастя, мої дорогі! І з цим щастям треба щось робити.
Весь день сім’я думала, як бути далі. І придумала… Точніше: все вирішив дід. Бабуся підтримала. Ігор, подумавши, погодився. Ліза мовчала, періодично витираючи сльозинки, що набігали.
– Діду, а як же Олег? – Запитав Ігор, – що, якщо він не погодиться?
– Погодиться. Він усе зрозуміє, – у голосі діда не було й тіні сумніву, – а от із його дружиною можуть бути проблеми. Ця лише себе розуміє. Не пощастило онукові з дружиною.
Дід, як у воду дивився. Олегові зателефонували, попросили увечері приїхати на сімейну раду.
Той, зрозуміло, приїхав з Інгою.
– Олеже, – урочисто почав дід, – ти – мій старший онук. Я тебе люблю. Але я бачу, що справа, якою я займаюся, тобі не цікава. На відміну від Ігоря, котрий вже в мене працює. Я, звичайно, збирався синові бізнес передати, але життя інакше розпорядилося.
– Діду, не тягни кота за хвіст, – усміхнувся Олег, – говори по справі. Ігореві фірму віддаєш?
– Так. І не лише йому.
– А що, крім мене, є ще хтось? – Олег трохи напружився.
– Є. – Дід помовчав хвилину, – річ у тому, що Ліза в положенні…
– Нехай доведе, що це дитина їхнього батька! – Несподівано вставила свої п’ять копійок Інга, – знаємо ми таких!
– Таких як ти, теж бачили, – грізно зупинив її хазяїн будинку, – Олег, зроби так, щоб твоя дружина нам не заважала, – кинув він у бік онука.
– Так ось. Ліза в положенні. Ми дуже раді. Ти знаєш, Олеже, що твій батько збирався на ній одружитися. Але не встиг. Тому з нею одружується Ігор…
Олег здивувався, та нічого не сказав. Інга вискочила на кухню.
Дідусь, помовчавши, продовжив:
– Так, одружується. Він згоден. Ліза – теж. Дитина має з’явитися у нормальній сім’ї. І ми всі вважатимемо малюка – дитиною Ігоря. Це зрозуміло?
– Зрозуміло, – буркнув Олег.
– А мені незрозуміло! – скрикнула Інга, – навіщо такі складнощі? Хоче зберегти дитину – її справи. Ми тут до чого?
– Олеже! – крикнув дід.
Олег підійшов до дружини, щось їй сказав, після чого вона вискочила з дому.
– Ти мене розумієш? – Запитав Ігор в Олега, коли той вже йшов.
– Розумію, брате, – Олег ляснув Ігоря по плечу, – пощастить тобі з дружиною…
– Ти не хвилюйся, дід і тебе в заповіт вніс. Думаю, ти будеш задоволений. Я, правда, не знаю, що там, але впевнений: він чесно вчинить.
– Та не хвилюйся ти так, – Олег уже відчинив вхідні двері, – я навіть радий за тебе, брате…
– Чому йому?! Чому не тобі? – Інга в сказі носилася по кімнаті, кричала, бризкаючи слиною, – це все вона! Я ж казала, що ця миша ще себе покаже! А дід! Як він міг? Старий пень!
Олег дивився на дружину, пропускаючи повз вуха її крики, і думав: «Як же вона на мою матір схожа… Істеричка… Так… Коло замкнулося… Чомусь я не здивований… Видно, доля моя така… Як у батька»…
