У моїй сім’ї склалася складна ситуація. Я одружена вдруге, рідний батько із сином не спілкується, йому зараз найкращий друг – пляшка, а другий чоловік дитину просто ігнорує, хоча ми живемо в одній квартирі.
А син до вітчима тягнеться, хоче налагодити контакт, видно, що дитині чоловічої уваги не вистачає. Тільки все марно, вітчим ходить повз нього, як повз порожнє місце.
Коли ми тільки з другим чоловіком познайомилися, я одразу сказала, що маю дитину. Чоловік знизав плечима і сказав, що його це не бентежить.
З сином я його познайомила, синові чоловік сподобався, він одразу почав до нього тягтися. А ось чоловік тримався відсторонено.
Я думала, що він просто не звик ще, таки з дітьми треба вміти спілкуватися, а у чоловіка досвіду в цьому взагалі не було ніякого. Сподівалася, що згодом усе налагодиться.
Вітчим дитину не ображав, не карав, не економив на ній. Мені жодного разу не було висловлено нічого, що стосується дитини. Я гадала, що це добрий знак.
Але насправді все виявилося не так. Чоловікові просто було начхати, він сприймав мого сина, як домашню тварину на яку треба витрачатися, але з якою він не повинен спілкуватися.
Якийсь час я намагалася змінити це ставлення. Влаштовувала спільні виїзди на природу, прогулянки та інший відпочинок, але це не допомагало.
Жодного зближення у чоловіка з сином не було. А дитина так старалася, щоб вітчим її помітив, пограв, просто проявив якусь турботу.
З моменту весілля пройшов рік, а стосунки сина та чоловіка як були односторонніми, так і залишилися. Я вже бачу, що в сина почав пропадати ентузіазм.
Він начебто й намагається якось привернути до себе увагу, але швидко розуміє, що сенсу немає. Це йому дуже важко дається.
Я дитину можу зрозуміти. Він у вітчимі бачить тата, якого в нього, так вже вийшло, немає, а у відповідь бачить байдужість. Гадаю, він почувається непотрібним сім’ї.
Зі мною чоловік може і подуріти, і посміятися, і щось обговорити, а коли до нього підходить син, то у чоловіка навіть тон розмови змінюється. Стає ввічливим, як у продавця-консультанта в магазині, але ні про яку щирість і не йдеться.
Зрозумівши, що сама собою ця ситуація ніяк не зміниться, я намагалася якось пояснити чоловікові, що він поводиться неправильно. Не можна дитину ігнорувати, коли вона так щиро намагається налагодити стосунки.
– Я на тобі одружився, а до твого сина стосунку не маю! – гаркнув якось чоловік.
Тоді я зрозуміла, що наш шлюб приречений. Чоловік хоче свою дитину, але якщо він зараз так спілкується з моїм сином, точніше, ніяк не спілкується, то з появою спільної дитини синові взагалі не залишиться місця у нашій родині.
– А може, ти його до бабусі відвезеш? І їй не буде нудно, і ми зможемо пожити своєю родиною, – запропонував нещодавно чоловік.
А син і є моя родина. Про що чоловік взагалі думав, коли одружився зі мною, він же знав про дитину. Це не стілець, який можна залишити на минулій квартирі та виїхати.
Не хочу навіть думати про те, щоби відвезти сина до бабусі. Це моя дитина, я її люблю. І він матиме нормальну сім’ю, навіть якщо ця сім’я складатиметься тільки з нас двох.
Дала чоловікові останній шанс змінити своє ставлення, але якихось переміщень не бачу. За два тижні подам на розлучення.
