Анастасія Михайлівна жила за сто п’ятдесят кілометрів від міста, у невеликому селі. Саме з цієї причини вона бувала у нас всього раз чи два на місяць.
– Далеко залізли! Невже ближче не могли? – бурчала вона щоразу, як ми зустрічали її на вокзалі. – Жили б поряд, я б частіше вас бачила.
Я, у відповідь на слова свекрухи, лише хитро посміхалася. Мені подобалася та відстань, що поділяла нас і допомагала залишатися у добрих стосунках.
Я знала, що пережити приїзд Анастасії Михайлівни я зможу. Проте, мене засмутила звістка, що свекруха несподівано вирішила піти на пенсію.
– Буду у вас частіше! – “порадувала” вона нас.
– Зате ми працюємо, – поспішила я нагадати свекрусі.
– Я знаю, але зараз зможу приїжджати не на день, а на три! – приголомшила вона нас. – До речі, приїду цієї суботи! Нехай Сашко мене зустріне, бо я буду з сумками.
– Добре, – мій тремтячий голос видав той факт, що я сильно занервувала після цієї звістки.
Про те, що через три дні свекруха буде у нас, я поспішила повідомити Сашка.
– У суботу, кажеш? – задумливо промовив чоловік. – Ми, начебто, в кіно сходить збиралися?
– Так, доведеться перенести на п’ятницю, – зі спантеличеним виглядом відповіла я, – практично після роботи. До речі, вона вже приголомшила мене?
– Чим? – усміхнувся Олександр.
– Твоя мама вийшла на пенсію і сказала, що буде у нас частіше, – з дурною усмішкою промовила я.
– Ні, мені вона нічого не говорила, – розвів руками чоловік, не побачивши особливої небезпеки у цій звістці.
У п’ятницю після роботи ми повернулися додому, переодягнулися, перекусили й почали збиратися в кіно.
Не встигли ми вийти за двері, як до сина подзвонила Анастасія Михайлівна.
– Синку, за десять хвилин я під’їду до вокзалу! Зустрічайте! – радісно випалила жінка.
– Як це? Ти ж завтра мусила приїхати? – розгубився чоловік.
– Вирішила сьогодні, – незворушно відповіла Анастасія Михайлівна. – У вас же завтра вихідний, тож не заваджу.
– Добре, – буркнув Олександр і, скинувши дзвінок, зніяковіло подивився на мене.
– Що? – насупилась я, зрозумівши, що свекруха вже поряд.
– Мама у місті…
– Чудово! – Ми ж домовлялися на суботу! Чому вона, без обговорення з нами, змінює плани? Чи вона думає, що у нас немає інших справ, як тільки чекати на її приїзд? Потрібно було сказати, що ми не зможемо!
– Пропонуєш залишити її на вокзалі? – посміхнувся Олександр. – Нічого не вдієш. Доведеться відкласти до наступного тижня і сказати, щоб вона більше несподівано не приїжджала.
Ми засмутилися, бо замість походу в кінотеатр, вирушили на залізничний вокзал. Анастасія Михайлівна вже чекала на нас на пероні з великими китайськими сумками.
– Мамо, що в тебе там? – обнявся з жінкою син.
– М’ясо. Фарш крутитимемо і тушкованку будемо робити! – поплескавши Сашка по спині, заявила жінка.
– Банки я брати не стала, у вас минулого разу бачила їх у шафі. Доведеться тільки заїхати в магазин і купити лаврушку з приправою.
– Чому у нас? Ви за цим приїхали?
-Тому, що мені потрібна допомога! Другій невістці ніколи, вона дітьми зайнята, а вам все одно у вихідні нудно. От я й вирішила вас розважити, – захихикала жінка.
Ми злякано переглянулися. Ми зрозуміти не могли, чому потрібно було три години трястися електричкою, заради тушкованки та фаршу.
Коли ми вийшли з машини, я помітила, що одна з сумок дала криваву течу.
– Машина, – зі стогоном промовила я, зрозумівши, що свекруха своїми сумками забруднила автомобіль.
– Нічого, підітрете, – засміялася жінка і, вручивши синові сумки, дочапала до під’їзду.
– Не можна з такими сумками йти далі! – крикнула я їй у спину. – Якщо ви, звичайно, мити під’їзд не збираєтесь?
– Хіба у вас немає прибиральниці? Вона і помиє підлогу. Їй платять за це, – хмикнула свекруха, та схрестила руки на грудях.
– Смієтесь? – Чекайте тут, зараз принесу пакети, – додала я і, обігнувши свекруху, увійшла до під’їзду.
Спустилася я за десять хвилин. За цей час жінка встигла звестися сама і задовбати сина.- От корова, – пробурчала Анастасія Михайлівна, побачивши, що я, нарешті, вийшла з під’їзду.
Під її обурені стогнання ми розфасували розтанувше м’ясо, по пакетах.
– Сумки не викидати! – Скомандувала жінка, зрозумівши, що саме це я збиралася зробити.
Брудні баули довелося зім’яти й засунути до пакета. Дорогою до квартири, Анастасія Михайлівна охала і зітхала, журячи нас за зайву вихованість.
– Готуватимемо сьогодні! – приголомшила вона нас. – Нема чого на завтра відкладати!
Цілий вечір ми провели за тим, що крутила м’ясо і варили тушкованку. Я морщилася від нудотного запаху жиру, що розлився по квартирі.
– Ні, більше займатись подібним у нашій квартирі я не дам! – Поставила я чоловіка перед фактом.
– Сподіваюся, наступного разу точно не буде, – пробурчав чоловік, якому довелося крутити м’ясо радянською м’ясорубкою, бо свекруха вважала, що наша автоматична не годиться на таку відповідальну дію.
У суботу жінка теж знайшла, чим нас зайняти. Вона, раптом, вирішила робити лечо. Нас вона так само приєднала до його виготовлення, надавши наказ чистити перці, помідори та цибулю.
Лише в неділю ми змогли видихнути, бо свекруха збиралася додому.
– Я б у вас ще залишилася, якби місця в холодильнику було більше, – пробурчала жінка. – Вам потрібно купувати великий холодильник. Я бачила в магазині величезний такий, із двома дверцятами.
– Ні, дякую, нам і цього вистачає, – натягнуто посміхнулася я, даючи зрозуміти свекрусі, що її думка нікого не цікавить.
– Даремно! Вам було б непогано прислухатися до моїх слів, – хитро примружилася свекруха. – Гаразд, настав час банки складати в сумки. Несіть їх з балкона.
Ми готові були зробити все, щоб тільки вона, нарешті, поїхала додому. Не зморгнувши оком, вона склала всі банки в сумки, й наказала нести фарш.
– Мамо, а нам ти нічого на пробу не залишиш? – поцікавився Олександр, зрозумівши, що мати вирішила забрати з собою усі банки та м’ясо.
– Навіщо? У вас є гроші! Самі собі купіть! У мене, та у твого брата, грошей не стільки, скільки у вас, – впевнено промовила свекруха.
– Звідки ти знаєш, скільки у нас грошей? – насупився Сашко, якому слова матері не сподобалися.
– Я бачу, як ви живете. Мені й знати не треба нічого, – лукаво усміхнулася жінка. – Гаразд, я пішла вдягатися!
Олександр обурився після слів матері. Вони настільки зачепили його, що він важко утримувався від того, щоб влаштувати матері скандал.
Я, бажаючи відпочити від свекрухи та провітрити добре квартиру, не поїхала її проводити.
Сашко довіз матір до вокзалу і допоміг їй занести сумки у потяг. На прощання він не стримався і тихо промовив:
– Більше не смій приїжджати до нас зі своїми продуктами. Роби заготівлі у своєму домі, або в домі брата, якщо все призначається тобі та йому.
Чоловікові не так сильно були потрібні банки з тушкованкою, та кручене м’ясо, скільки було прикро, що мати не запропонувала нам, хоча б на пробу, одну баночку.
Через кілька місяців вона забула про слова сина і знову збиралася до нас зі своїми продуктами.
Однак Сашко поспішив нагадати про те, що казав їй раніше, заявивши, що не пустить її в машину, якщо вона приїде із сумками.
Після цього, Анастасія Михайлівна стала набагато рідше їздити до нас, бо зачаїла на нас образу за те, що ми не хочемо їй допомагати робити заготівлі!
А ми й не переймаємося! У нас же “багато грошей”, купимо, що нам потрібно! У чоловіка теж є образа на матір! Мені здається, він має рацію! А ви як вважаєте, мати слушно вчинила, стосовно нас?
