– Усе село знає, чий цей Микола! Батько пішов із життя, бо не просихав, мати втекла! А ти цього малого за стіл садиш, як рідного! Не ганьби й себе, і мене! – Репетувала мати

Коли Миколка вперше прийшов до мене, босий, з роздертими колінами, я ще думала, що нагодую і відправлю. Нагодувала. А відправити не вийшло.

Жила я тоді в Загвізді з матір’ю. Батька давно не було, фотографія його на стіні вицвіла до жовтизни, тільки очі ще проступали світлі, спокійні.

Мати, Раїса Петрівна, тримала будинок міцно: город рівний, паркан пофарбований, підлога рипіла під її важким кроком так, що навіть кіт заздалегідь йшов у сіни.

А я мріяла. Скільки себе пам’ятаю – тягнуло до школи, лише з іншого боку парти. На полиці лежали пошарпані підручники, закладки з газетних смужок стирчали між сторінками. Після школи вступити не вийшло, мати хворіла, господарство на мені, – не до навчання було.

А навесні прийшов лист із педучилища, виклик на вступні, і я повірила: ось воно, дочекалася. Я сховала конверт за ікону, якомога далі від очей матері, погладила його пальцями й посміхнулася так, як давно не посміхалася.

А потім з’явився Миколка. Мати Миколи поїхала ще восени, листя не встигло облетіти, а її вже слід застиг. Батько не просихав, тож до зими його забрали в районну лікарню, але марно, не вижив, й хлопчик залишився в хаті один.

Худий, кострубатий, у чужих недоносках, рукави на куртці короткі, черевики каші просять. Волосся світле, нестрижене, стирчить на всі боки. Руки завжди в саднах.

При чужих заїкався, мукав замість відповіді, а очі, злякані, але розумні, дивилися з-під лоба, ніби чекали на  потиличник.

Я його годувала. Не щодня спочатку, згодом кожен день. Заходив він тихо, сідав біля порога навпочіпки, чекав. Я ставила тарілку, він їв мовчки, швидко, притримуючи хліб ліктем, як роблять ті, у кого забирали.

Того вечора мати прийшла раніше, ніж зазвичай. Увійшла, побачила Кольку за столом, завмерла на порозі. Обличчя її стало таким, ніби вона наступила на цвях.

– Це що?

– Це Микола, мамо. Сусідський. Голодний.

– Бачу, що не ситий. Ти навіщо з ним порпаєшся? Мало тобі своїх справ?

Вона говорила напівголосно, але таким тоном, від якого в мене з дитинства долоні холоднішали. Командний, важкий голос, ніби кожне слово лягало каменем на ваги.

– Усе село знає, чий він! Батько пішов із життя, бо не просихав, мати втекла. А ти його за стіл садиш, як рідного! Не ганьби й себе, і мене!

Микола утиснувся в стілець, опустив голову. Ложку поклав на край тарілки, тихо, ніби боявся брязнути.

– Іди ти додому, – мати кивнула на двері. – Нічого тут.

Він підвівся, не підводячи очей. Я перехопила його за плече, худе, гостре, як пташине крило.

– Сядь, – сказала я тихо, але так, що сама здивувалася своєму голосу. – Він голодний, мамо! Я його не вижену.

Мати глянула на мене довго, тяжко. Рот стиснувся, чоло пішло складками. Розвернулася, вийшла, а підлога застогнала їй услід.

Микола доїв, сунув ноги у свої розбиті черевики. Біля порога зупинився, поліз у кишеню і поклав на лаву маленьку дерев’яну конячку. Нерівну, шорстку, зі слідами ножа на боках. Теплу від його долоні.

– Це тобі, – сказав він і пішов.

Я взяла конячку, провела пальцем по гриві. Подумала: а хто його нагодує, коли я поїду? Думка майнула і згасла. Розберуться якось, не моя це справа.

За вікном берези гойдали сережками, весна стояла рання, тепла, кваплива.

Минув тиждень, може, трохи більше. Я готувала вечерю, коли мати увійшла з таким обличчям, від якого захотілося позадкувати. У руці вона тримала конверт, мій конверт із-за ікони.

– Знайшла, – вона поклала конверт на стіл. – Педучилище. Виклик на вступні.

Я мовчала. Долоні стали вологими, я витерла їх об фартух.

– Чого мовчиш? Радіти треба. Дочка моя в місто їде, вчитиметься, людей навчатиме. Не те що тут, картоплю підгортати та приблудних годувати.

– Мамо, я ще не вирішила.

Вона затнулася. Подивилася на мене так, ніби я сказала щось чужою мовою.

– Не вирішила? А що тут вирішувати? Я тут все життя поклала, щоб у тебе була дорога. Яке “не вирішила”?

І ось тут – саме тут – у голосі її прорізалася не агресивність, а надрив, від якого мені стало не страшно, а боляче. Вона не злилася, боялася. Боялася, що я залишусь тут, як вона колись лишилася.

Тільки сказати цього вона не вміла. Вміла по-іншому. Ну, а як їй ще, якщо все життя по-іншому не вчили?

– Через недолугого цього, так? Через Миколу? Життя собі псуєш через нього?

За спиною у матері тупцювала Тамара Іллівна, сусідка, завклубу, маленька, юрка, у в’язаній кофті та окулярах на ланцюжку. Зайшла, мабуть, за сіллю чи розмовою, а потрапила на скандал. Моргала, не знала, куди подітися.

– Мамо, ну я не знаю поки що.

– Якщо ти не розумієш очевидних речей, якщо ти мої слова не поважаєш, ось тобі! – Мати почервоніла, схопила конверт двома руками й блискавично розірвала.

Долоні оніміли, пальці самі стиснулися, ніби тримали щось невидиме. Я опустилася на коліна, і почала збирати клаптики від листа.

– Це ж мій лист, що ти наробила!

Мати стиснула кулаки, зробила крок до дверей. На порозі обернулася:

– Ти сама винна, тепер живи, як знаєш.

Гупнула хвіртка. Тамара Іллівна все ще тупцювала біля порога, м’яла край кофти.

– Дашо, – сказала вона тихо, – ти пробач, що лізу. Тільки у мене в клубі гурток дитячий нікому вести. Малювання, читання вголос, все просте. Може, тобі… Ну, поки що…

Я опустила очі на шматки паперу на підлозі.

А назавтра селом пішла чутка, що Миколку забирають в інтернат. Раїса Петрівна сама їздила в район, в соцзахист, писала якийсь папір.

До матері я підійшла увечері. Вона сиділа на кухні, чистила картоплю, рівно, звично, шкірка лягала довгою безперервною стрічкою. Не підвела голови.

– Мамо, це правда? Ти папір на Кольку написала?

Ніж не зупинився. Шкірка так само лягала спіраллю.

– Правда. Хлопчику в інтернаті краще буде. Нагодують, одягнуть, за партою сидітиме. А що тут? Жебракує.

– Він не жебракує! Я сама його годую.

– Ось саме. Ти його годуєш. Ти, яка в місто повинна їхати. Ти, у якої голова на місці, руки не з одного місця. А натомість няньчишся з чужим дитям, якого рідна мати покинула!

Я стояла біля столу, дивилася на її руки, великі, червоні від прання, від городу, від цього життя, яке вона тягла мовчки. Мені б пошкодувати її, і я шкодувала. Але жалість – це одне, а правда – інше.

Я полізла в кишеню фартуха, дістала дерев’яну конячку. Поклала на стіл поряд із картопляною шкіркою.

– Ось. Це він мені вирізав. Сидів у себе в холодній хаті, ножем стругав, тупим, іржавим, я сама бачила. Руки всі у порізах. А стругав!

– Тому що я від нього не відвернулася. Одна годую, одна ходжу перевіряти, чи живий. А ти хочеш і це в нього забрати.

Мати дивилася на конячку. Ніж лежав на столі, картопля в руці.

– Дурниці, – голос у неї здригнувся.

– Батько мене зрозумів би, – сказала я тихо, ніби говорила не з матір’ю, а сама з собою. – Він теж колись не відвернувся від людини, яку все село списало. Ти ж знаєш. А тепер удаєш, що забула.

Мати побіліла. Нижня губа сіпнулася, пальці розтиснулися, картопля впала на підлогу і покотилася до порога.

– Ти… Ти не смієш.

– Смію, мамо! Ти сама колись залишилася в Загвізді й шкодуєш про це щодня! Я ж бачу. Але я не ти. Я залишаюся не тому, що не можу поїхати, я не можу покинути. Нікуди я не їду! Миколу не віддам!

Вона сиділа, згорбившись і обома руками упершись у край столу. Мовчала. Я забрала конячку, повернулась і вийшла. На ґанку зупинилася, вдихнула. Повітря пахне свіжою землею і черемхою.

Руки були спокійні, голос не тремтів. Я вирішила це ще до того, як прийшла додому. Поки йшла стежкою повз криницю, поки рахувала кроки, вже знала.

Літо минуло, за ним осінь, вдарили перші заморозки. Берези стояли голі, крізь гілки було видно дах материнського будинку, через три двори від нас.

Гурток у клубі я вела щовівторка і четверга, жила разом з Миколою в хаті його батьків. Тамара Іллівна віддала мені ключі від класу, показала, де зберігаються фарби, папір, старі книжки з картинками.

Дітей приходило небагато, п’ятеро, шестеро, але Колька серед них був завжди. Він перестав заїкатися при чужих, дивився прямо, відповідав, коли питали. Вирізав для клубу вивіску з дошки, букви нерівні, натомість кожну виводив сам, без підказки.

З матір’ю ми не розмовляли. Вона не приходила і не кликала. Іноді, повертаючись з клубу надвечір, я бачила її біля хвіртки: стояла, дивилася в наш бік, але не заходила.

Я сповільнювала крок, чекала. Вона йшла до будинку.

Конверт із педучилища, склеєний з уривків, я забрала з собою і не викинула. Я пам’ятала: мрія нікуди не поділася, просто дорога до неї виявилася довшою, ніж я думала.

А конячка примостилася на підвіконні поруч із банкою розсади. Маленька, шорстка, із зарубками від тупого ножа. Микола іноді косився на неї та відвертався, але я бачила, як у нього рожевіли вуха.

Я розуміла, що до повноліття ще цілий рік, якщо наскочать органи опіки, мені від них не відхреститися. Та поки що Бог милував.

Микола отримує пенсію по втраті годувальника, за гурток мені сплачують, город посадимо, п’ять курок та півень в курнику оселилися, є дах над головою – життя продовжується. Ну не можу я його кинути! Поки так, а далі буде видно…

Як ви вважаєте, слушно вчинила Дарія? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!