– Живеш на мої гроші! У моїй квартирі! Їси мою їжу! І ще вказуєш, кого я мушу тут терпіти? – Ось як? – Єгор випростався. – Значить, ти мене утримуєш, так? І тепер дорікаєш? – Я не дорікаю! Я констатую факти!

– Ти взагалі розумієш, ким працюєш? Продавчинею! А поводишся, як королева, – Єгор жбурнув ключі на тумбочку.

Настя стояла біля плити та помішувала макарони. Руки втомлені – зміна тривала одинадцять годин, ноги гули так, що хотілося просто сісти й не вставати. Але треба було готувати вечерю.

– Я не поводжуся, як королева, – тихо відповіла вона. – Я просто втомилася.

– Втомилася! – передражнив Єгор. – Що ти там робиш? Стоїш за касою і пікаєш. А я цілий день по місту мотаюся, замовлення розвожу, спину гну. І нічого, не нею!

Настя відкинула макарони на друшляк. Пара вдарила в обличчя, і вона заплющила очі.

– Я не нию. Я просто сказала, що втомилася.

– Ось саме, що ниєш! – Єгор пройшов на кухню, відчинив холодильник. – Знову котлет немає? Я ж учора просив!

– Фаршу не було. Завтра куплю.

– Завтра, завтра… – він зачинив дверцята. – Ти взагалі стежиш за будинком, чи мені все робити?

Настя поставила каструлю в раковину і повільно видихнула. Сперечатися не хотілося. Та й марно.
***
Єгор з’явився в її житті вісім місяців тому – високий, усміхнений, з легкою неголеністю та впевненими манерами.

Залицявся він красиво: квіти, компліменти, увага. Говорив, що вона особлива, що давно таку шукав.

Переїхав до неї за два місяці.

– Навіщо винаймати квартиру, якщо в тебе однушка порожня? Я допоможу з комуналкою, – сказав він тоді.

З комуналкою він так і не допоміг жодного разу. Перший дзвіночок пролунав через тиждень після переїзду.

Настя повернулася з роботи та побачила на дивані Єгора з двома його друзями. На столі порожні пляшки, недопалки в блюдці, крихти від чипсів.

– Привіт, сонце! – весело гукнув Єгор. – Познайомся – це Дімон і Сірий. Ми тут трохи відзначаємо.

– Що відзначаєте? – спитала Настя, дивлячись на бардак.

– Так, п’ятницю. Не переймайся, ми зараз приберемо.

Не прибрали. Друзі пішли о першій ночі, Єгор завалився спати, а Настя до другої мила посуд і витирала пролите пінне з підлоги.

Вранці він сказав:

– Ти чого така кисла? Чи не можна з друзями посидіти?

– Можна. Але попереджати треба.

– Та годі тобі, не царські ж хороми!

Потім стало гірше.

Єгор працював кур’єром – то густо, то пусто. У добрі дні приносив додому півтори-дві тисячі, у погані – нічого. Гроші на їжу, на інтернет, на все інше – із зарплати Насті.

– Ти ж розумієш, у мене не стабільний дохід, – пояснював він. – Ти стабільно отримуєш, от і вкладайся поки що. Потім я все поверну.

Не повернув жодної гривні! Натомість почав вчити життя.

Настя готувала – він критикував. “Пересолено”. “Недоварено”. «Знову макарони, може, різноманітність якусь?»

Настя прибирала – він знаходив пилюку. «Ось тут не протерла». “Дзеркало в розводах”. «У нормальних господарок завжди чисто».

Настя приходила з роботи, він лежав на дивані.

– Ну що ти одразу з порога незадоволена? Усміхнися хоч.

Якось вона не витримала:

– Єгоре, може, ти пошукаєш щось постійне? Кур’єр – це ж нестабільно, сам кажеш.

Він глянув на неї так, ніби вона запропонувала йому щось несусвітне.

– Тобто ти вважаєш, що я недостатньо заробляю?

– Я не це мала на увазі…

– Ні, саме це! – Він схопився з дивана. – Ти дивишся на мене, як на невдаху! Я, між іншим, вільна людина, не хочу в офісі загинатися!

– Я просто запропонувала…

– Нічого ти не пропонувала! Ти мене принижуєш! Знаєш, що? Може мені взагалі звідси з’їхати?

Настя злякалася. Тоді ще злякалася.

– Не треба. Вибач. Я не хотіла.

Він пом’якшав, обійняв її:

– Гаразд, забудемо. Просто не тисни на мене, гаразд? Я й так намагаюся.

Минуло пів року. Настя працювала шість днів на тиждень. Єгор – коли хотів. Але найчастіше не хотів.

Вона купувала продукти, платила за квартиру, світло, інтернет. Він іноді закидав тисячу-дві «на бензин», але на бензин вони не йшли – йшли в бар із друзями.

Якось Настя прийшла додому і побачила на кухонному столі порожню коробку з-під її улюблених цукерок. Дорогих, які вона купила собі на премію та сховала у шафу.

– Єгоре, ти з’їв мої цукерки?

Він навіть не підняв очей від телефону:

– Ага. А що?

– Я їх собі купила!

– Ну то й що? Жадібна стала?

– Не жадібна! Просто це були мої цукерки.

– Насте, ти серйозно? Через цукерки скандал влаштовуєш? Дріб’язкова якась стала.

Вона промовчала і пішла у ванну. Зачинила двері, сіла на край ванни й кілька хвилин просто сиділа, дивлячись у стіну.

Потім підвелася, вмилася холодною водою і вийшла. Все змінилося у середу.

Настя повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай, – відпустили, бо поламалася каса. Відчинила двері та почула жіночий сміх.

На дивані сидів Єгор. Поруч дівчина років двадцяти п’яти, в короткій спідниці, з келихом червоного в руці.

– А, Настюшо! – бадьоро сказав Єгор. – Познайомся, це Віка. Ми з нею в одному районі розвозимо.

Віка помахала рукою:

– Привіт!

Настя стояла біля дверей і дивилася на них. На пляшку червоного – із її запасів. На тарілку із сиром – який вона купила вчора на розпродажі. На Єгора, який розвалився на її дивані, у її квартирі з чужою дівчиною.

– Єгоре, вийди в коридор.

– Чого? – Він насупився.

– Вийди! Зараз же.

Він неохоче підвівся, вийшов за нею. Віка залишилася на дивані, гортаючи телефон.

– Що відбувається? – тихо спитала Настя.

– Нічого особливого. Зайшли на пів години, відпочити. Ти чого завелася?

– Ти привів чужу жінку у мою квартиру!

– Чужу жінку! – Він пирхнув. – Колегу привів! Ми разом працюємо. Чи мені тепер друзів додому не можна приводити?

– Попереджати можна?

– Та що ти, як власниця! Це ж не твоя особиста територія, я теж тут живу!

Настя подивилась на нього, – довго, уважно.

– Живеш, – повторила вона. – На мої гроші! У моїй квартирі! Їси мою їжу! І ще вказуєш, кого я мушу тут терпіти?

– Ось як? – Єгор випростався. – Значить, ти мене утримуєш, так? І тепер дорікаєш?

– Я не дорікаю! Я констатую факти!

– Знаєш що? – Він тицьнув пальцем їй у плече. – Я втомився від твоїх претензій! Може, мені справді час з’їхати. Знайду нормальну жінку, яка вміє цінувати.

Настя кивнула:

– Гарна ідея. З’їжджай!

Він завмер:

– Що?

– З’їжджай, Єгоре! Сьогодні ж!

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Декілька секунд він дивився на неї з недовірою. Потім усміхнувся:

– Ага, звичайно! Ти ж без мене й дня не протягнеш! Тиждень поплачеш і сама подзвониш.

– Не подзвоню!

– Подивимося, – він повернувся в кімнату. Віка вже збиралася.

– Віко, ходімо. Тут атмосфера важка.

Вони пішли. Настя зачинила за ними двері та притулилася до них спиною. У квартирі було тихо.

Вона пройшла на кухню, викинула недопиту пляшку та рештки сиру. Помила посуд, та відчинила вікно.

Потім дістала телефон і написала подрузі Світлані:

– Можеш собі уявити? Я тут речі одного опудала збираю!

Вона відповіла миттєво:

– Ура! Давно треба було!Завтра я у тебе – потрібно це відзначити!

Єгор повернувся пізно ввечері – близько одинадцятої. Не тверезий, галасливий, із гучними вибаченнями.

– Настюшо, вибач, я погарячкував! Ти ж знаєш, я запальний. Забудьмо, га?

Вона відчинила двері на ширину ланцюжка:

– Єгоре, я серйозно! Це все!

– Та кинь ти! Чому? Через Віку? Та там нічого немає, я присягаюся!

– Не важливо.

– Настя, я люблю тебе! Ну не будь такою!

– Ось твої речі. Забирай, та йди, – вона виставила на сходовий майданчик дві великі сумки, та зачинила двері.

Він ще хвилин десять стукав, дзвонив, умовляв. Потім затих, забрав сумки та пішов.

Настя сіла на диван і ввімкнула телевізор. Якийсь старий фільм, не цікавий. Але вона дивилася, бо у квартирі більше не було його голосу, його невдоволення, його вічних претензій. Було тихо. І спокійно.

Минуло три тижні. Єгор дзвонив у перші дні – просив повернутися, обіцяв змінитися. Настя припинила брати слухавку. Потім він написав довге повідомлення про те, яка вона черства і як пошкодує. Вона не відповіла.

А через тиждень зустріла його випадково біля метро – він ішов з тією ж Вікою, обійнявшись. Побачив Настю, відвів очі й швидко звернув у провулок.

Настя посміхнулася і пішла далі.

Увечері того ж дня вона прийшла додому, переодяглася, замовила піцу та ввімкнула серіал, який давно хотіла подивитись. Сіла на диван, та накрилася пледом.

На столику лежала розкрита книга, у кутку стояли квіти, які вона купила собі просто так. У квартирі пахло чистотою та свободою.

Настя відкусила шматок піци, запила чаєм і подумала:

– Як добре, коли вдома ніхто не говорить тобі, що ти робиш все не правильно.

Телефон завібрував повідомленням від Світлани:

– Як ти? Не сумуєш?

Настя написала:

– Ні. Мені добре!

І то була правда…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!