Усе життя запитую себе: яку карму я відпрацьовую? І не маю відповідей. А тепер ще й із дочкою проблеми…

– Я вважаю, що ти дуже правильно скомандувала своїй Поліні речі збирати та валити. Якщо вона жила і не вважала себе частиною сім’ї, то і ти маєш право так само думати. Нічого не вдієш, Алла, іноді діти ростуть з зовсім не тим у голові, що ти туди вкласти прагнула. Доросла вона вже в тебе, дбати про неї ти не зобов’язана. Нехай іде до… біса на болота, — вважає подруга.

Мені начебто й соромно так чинити зі старшою дочкою, але на Поліну я просто жахливо скривджена зараз: бачила ж вона, як я важко працювала, щоб їх із братом утримувати, приймала від мене гроші, спокійно дивилася на те, що я ходила у чоботях, які “каші просять”, а їй купувала за останні гроші нові кросівки.

Мені 40 років, у мене двоє дітей: Поліна, якій 21 рік, студентка ще й Павло, якому 4. Поліна з’явилася поза шлюбом. Сталося в мене перше кохання, збиралися подати заяву на реєстрацію шлюбу, але наречений розбився на машині, а я залишилася сама в положенні.

Ніхто, окрім старенької бабусі мене не підтримував, батьків у мене не має з 8 років — теж аварія. В нареченого мого була і зараз є мати, досить владна жінка.

Вона не була в захваті від вибору сина, майбутньому весіллі була не рада, навіть вважала мене винною в трагедії, що сталася: син же їхав до мене, я тоді на дачі у подруги гостювала.

Загалом, навіть те, що від сина залишилася “пам’ять” у вигляді майбутньої дитини, свекруха, що не відбулася, не пом’якшала та спілкуватися вона не бажала завзято, Поліну за внучку не вважала, допомоги від неї не було ніякої. У матері покійного є ще син і дочка, вони онуків їй наплодили вже цілу зграю.

Я виживала з дочкою на допомогу матері одиначки та на бабусину пенсію, а ще й вчилася в інституті. Загалом до горя від втрати коханого додалися ще й відчутні матеріальні проблеми.

Коли Поліні було 2 роки бабусі не стало, добре ще, що двокімнатна квартира залишилася у спадок і не було більше родичів, інакше — хоч вовком вий.

Я й вила, тільки тихо, щоб дитину не налякати. І підлогу мила, і за разові якісь підробітки хапалася. Коли дочка в садок ходила, то отримувала зарплату — копійки по суті. Донька дуже багато хворіла.

Бувало лікар скаже про те, що нам би влітку, імунітет зміцнити, а плачу: яке море? Бувало й на макаронах із цукром та олії тиждень із Поліною тягли.

Згодом, звичайно, жити стало трохи легше. Але хіба що зовсім небагато. Зарплата в мене не найвища і професія не найгрошовитіша, у дочки в дитинстві було багато проблем зі здоров’ям, доводилося їх вирішувати, іноді на це потрібні були гроші.

Я намагалася всю себе віддавати дитині, собі не придбаю, але Поліна отримає обновки й до школи, і до дня народження. І загалом усе, що треба, у дочки було.

Економила на собі, підробляла, але і на море ми з нею 3 рази вибралися, у приватний сектор, від моря не так близько, але на морі були. Ну це я так, до речі.

Коли доньці було 13 років я зійшлася з чоловіком: начебто позитивний, дочку прийняв. Розписуватись не хотіла, але потім я дізналась, що чекаю дитину, зареєстрували стосунки.

З чоловіком, і справді, життя полегшало, хоча, звичайно, декрет, дочка, яку треба було вчити в інституті — теж по кишені б’ють.

А рік тому мій чоловік на рівному місці заявив, що зустрів іншу і йде до неї, мовляв, задовбався тягнути нас усіх. Я тоді тільки-но на роботу вийшла з декретної відпустки, син ходив у сад, так само як і дочка колись. Добре ще, що лікарняні почали оплачуватись інакше. Жити, точніше виживати, можна було якось.

Студентку одягни, за додаткові курси заплати, з собою на проїзд і харчування поза домом дай, син хворіє, колишній чоловік від аліментів не ухиляється, але навіть роботу змінив, щоб вони були меншими.

Ну, де я так накосячила, за що мені це все? Дочку з братом посидіти не допросишся, щоб я змогла підробити, весь час має якісь відмовки, що їй треба і туди, і сюди.

Так, я розуміла, що Поля не зобов’язана, але, зрештою, я їй на нові джинси заробити намагалася, фігурально висловлюючись.

З гіркотою можу сказати, що за цей рік, що минув після розлучення, я згадала і про ті самі макарони з олією та цукром. Так, Поліна прямо не вимагала обновок або нових гаджетів, але завжди майже не плакала, коли розповідала, що у подружок є і те, і се.

Ну я весь час її шкодувала. Без батька виросла дівчинка, молода, одягтися хочеться, перед хлопцями та подружками соромно виглядати білою вороною. Та звідки ж я знала, що вона мені бреше.

Помітивши якось у дочки новий та дорогий телефон, я поцікавилася: звідки він. Дочка сказала, що в неї хлопець з’явився. Вона дійсно стала часто кудись їздити, я замотана надмірно, думала, що на побачення.

Бачу, що на доньці й інші обновки почали з’являтися. На питання про те, коли Поліна представить перед материнським оком свого друга, дочка показала фото симпатичного молодого хлопця в телефоні.

Навіть сказала, що він працює, дуже непогано заробляє, запрошує її до себе жити, але вона поки не хоче заміж виходити, спочатку треба закінчити навчання, а жити просто так – нижче за її гідність. Я ще подумала: якусь правильну дочку виховала, ага.

А нещодавно випадково розкрилося, що дочка вже кілька років, а точніше, зі своїх 17-ти щільно спілкується з бабусею по батькові та його ріднею. І вся ця рідня доньці дружно допомагає.

Наприклад, Поліна навчається на платному заочному відділенні ще в одному університеті. Родичі щомісяця переказують їй дуже пристойні суми, які вона просто витрачає на себе.

Сидить із мажорними подругами у кафе. Мені бреше, що хлопець щось подарував, а хлопця жодного немає. Збрехала, що в неї практика була десь в іншій області кілька тижнів, а сама просто їздила в тур з родичами з тієї сторони.

А в мене гроші брала, нібито на дорогу та харчування під час практики. Уявляєте? Я сина одягаю в речі, які подруги віддають, чоботи нескінченно зашиваю, про те, що таке манікюр у салоні чи нова сумка — забула давно.

А дочка в мене… у шоколаді. Вона з подругами в пафосному кафе сидить і сама за себе платить, поки мати бігає по підробітках та макарони порожні їсть!

– А я що мусила тобі ці гроші віддавати, чи що? — обурилася Аліса, коли розкрилася її брехня. — Це мої родичі давали гроші. Мені давали. Я не винна в тому, що тебе не прийняли, що життя твоє так безглуздо склалося. І вже точно я не зобов’язана витрачати свої гроші на тебе і твою дитину, у неї, на відміну від мене, тато є, з нього і тряси. І говорити я тобі не зобов’язана була нічого. Мені дали, я на себе витратила. Ти мені мати, я не просила мене на світ приводити, тому ти й утримувала мене, материнський обов’язок виконувала.

Я просто шокована була від таких зізнань. Єдине, що змогла сказати, щоб Поліна збирала свої речі та в тижневий термін її у квартирі не було.

Минуло три дні, незадоволена дочка вдає, що збирає сумки, як я зрозуміла, родичі, що спалахнули любов’ю до сироти, не поспішають забрати її до себе.

Дивлюсь на дочку й іноді шкода її. Але як згадаю її слова…
Подруга радить не шкодувати. А ви?